Знати ази націології нині потрібно, як граматику чи таблицю множення

Розпочався восьмий місяць повномасштабної російсько-української війни. А нам здається, що минули вже роки. Стільки за ці місяці різного пережито: страшного, тяжкого, високо героїчного івкрай трагічного. Багато смертей, багато втрачених домівок і зруйнованих людських доль, перетворених на моторошну руїну міст.

Чимало людей опинилися в кардинально іншій реальності, як жили до 24 лютого цього страшного 2022 року. Ще більше людей живуть у щоденній тривозі, очікуванні. Хтось невпинно молиться, хтось плаче, нарікає, проклинає. Хтось зі страху сіє паніку. А хтось, стиснувши зуби, мовчить. Проте щодня невтомно бореться з ворогом на передовій. Хтось – невтомно працює на перемогу, як волонтер.Усі ми, українці, разом тут, на нашій святій землі, об’єднанівеликою любов’ю до своєї землі й живі нашою спільною вірою і волею до перемоги.

Як публіцист-аналітик і в якійсь мірі етнолог, переосмислюючи цей тяжкий період в житті нашого багатостраждального народу, не раз приходжу до висновку: усе, що маємо нині – не що інше як тяжкий відгомін нашого історичного минулого. Ми б вочевидь могли жити в зовсім іншому суспільстві, як ті ж поляки, чехи, всі інші щасливі європейські народи, до держав яких нині їдуть наші біженці від війни. Якби були дружнішими, чеснішими, не обкрадали своїх співвітчизників та навчилися шанувати й боронити своє рідне.

Усе, що маємо нині – не що інше, як тяжка покута за наші кричущі помилки, яких ми припустилися історично, а найбільше – за тридцять літ нашої незалежної держави.

Наш нарід, як, власне, й багато інших народів, який переживав у своїй історії десятиріччя й сторіччя поневолення іншими, більш агресивними народами, мав своїх дослідників і теоретиків, що переосмислювали визвольну боротьбу свого народу, науково обґрунтували засади та загальну програму визвольних змагань. І було таких теоретиків на початку минулого сторіччя чимало. Як-от Юрій Липа, Микола Міхновський, Микола Сціборський, Володимир Старосольський, Ольгерт-Іполит Бочковський – і це ще не весь перелік ключових вчених українства, котрі на основі глибокого аналізу напрацювали необхідні нашому суспільству і взагалі людству знання про нарід і націю. В їхніх книгах – рішення, як позбутися важких національних хвороб, спричинених багатолітнім колоніальним гнітом, і куди, в якій бік нам рухатися. Давно дано було нам відповідь на ряд ключових хвилюючих нас нині питань: чому одні народи сильні, а інші слабкі? Чому одні будують великі й сильні економічно держави, а другі натомість б’ються-б’ються, наче й працюють, щось роблять, але бажаного результату не мають? Маємо й суттєві поради, як виховувати молодші покоління, щоби не втратити своєї національної сили й потуги, а навпаки - її примножити.

Тридцять один рік живемо в незалежній державі Україні. Але націологія в наших школах та й навіть вищих навчальних закладах чомусь не читається. Про таку дисципліну наші громадяни навіть не і чули. Загугліть це слово і отримаєте «соціологія». Чому?

Хочете відповідь? Бо таке було вигідно нашому східному сусідові - нинішньому російському агресору. Ця війна відкрила чимало прихованих і дуже неприглядних речей. Так, ми побачили багато наших героїв. Але ми побачили і шпигунів та колаборантів. Їх теж немало. Чому так? Видать, добрим був ґрунт для їхнього росту, вростання у наші керівні структури. Щось не так було у нас, виходить! За тридцять років життя в незалежній державі ми мали бусі бути свідомі, чесні, вірні своїй країні. Внутрішньо сильні, міцні, як моноліт. Чому так не сталося?

Видать, комусь було дуже вигідно, щоб українська молодь була національно інфантильна, погано обізнана з вітчизняною інтелектуальною спадщиною. Щоби в українського загалу був низький рівень національної свідомості, щоб населення відсторонилось від політики, національно-державницьких завдань, щоби нехтувало національними цінностями, якими керувалися батьки й діди. На наші голови неспроста звалилося стільки третьосортних закордонних фільмів-одноденок та такого ж гатункучтива. Чому так? Надто багато було у владі ворожих шпигунів, які дбали аби так було. Щоб українську пісню не пускали на радіо чи в телеефіри (або ж робили це за низькою квотою), а натомість скрізь звучала російська.

Народом без власної позиціїта національного самовизначення легко маніпулювати. Коли ж прийде діло до відібрання земель, то таким людям можна легко пропонувати паспорти чужої держави і вони їх безпринципно братимуть. Так ніби це подарунок на іменини. І будь-якому завойовнику буде легко довести державу до економічного колапсу, соціальної напруги, а серед населення легко посіяти зневіру в тому, що їхнє вище керівництво і вони самі спроможні досягти прогресу в економіці чи будь-якій галузі.

Оця зневіра, оця хвороба меншовартості («А шо ми можемо? Ми ж бо люди маленькі»), пасивність і відстороненість, сидіння на печі в своїй хаті у час, коли твоя країна у вогні й біді, хапання за чуже – то направду дуже й дуже небезпечні речі. Тепер ми розуміємо, що розпочинати долати ці хиби у свідомості наших громадян потрібно було з перших років незалежності.

Сьогодні ми вже одностайно прийшли до розуміння того, що в сильній нації освіта наших дітей і молоді стає пріоритетом номер один, національно-патріотичне виховання має грунтуватися на власній, українській традиції, на власних зразках героїзму й звитяги в ім’я України. А ми ж бо мали ці рецепти й раніше! У працях названих вище національних вчених-теоретиків. Ці праці не втратили актуальностій тепер. І вони доступні. Їх можна знайти у бібліотеці та в мережі Інтернет.

Сьогодні, у тяжкий для нашої країни час, коли наш ворог б’є по нас не лише ракетами, але й діє на нашу свідомість найпідлішими методами гібридної війни, саме це і є головна панацея. Знати ази націології нам потрібно так само, як знати граматику своєї мови чи таблицю множення. З дитячого садочка діти мають знати, що Батьківщина буває лиш одна. Як матір. Національна самосвідомість кожного з нас має плекатися з раннього дитинства. Саме тому, що це і є те саме яйце-райце, в якому захована наша сила і міць.

Згадаймо історію. Коли приходить ворог, він неспроста вишуковує з-поміж нас людей свідомих, освічених, розумних та активних. Він намагається знищити таких фізично, або шляхом катувань, знущань, голоду й холоду довести людей до виснаження і втрати особистості. Або ж створює такі безвихідні умови, щоби провідна верства сама була змушена піти на еміграцію (як це було у двадцятих і сорокових роках ХХ ст.), або ж намагається на вигідних умовах переманити кращих представників народної еліти до себе (як це було за Речі Посполитої і Московії часів Катерини ІІ). Все це ми вже спостерігали в нашій історії. Так було завжди.

Таке ми побачили і тепер, під час війни, яку переживаємо на даний момент. Згадаймо наших героїв - бійців «Азову», частину яких вороги знищили фізично, а частину дивом вдалося повернути до безкраю виснажених. Усі вони пережили жахливі катування і знущання, голод. Чому ворог коїть такі звірства? Тому що йому відомо: людська маса обезголовлена тоді, коли позбавлена найактивніших, найпатріотичніших, тобто пасіонаріїв. Людська маса без провідної верстви уподібнюється до отари тварин, яких кийками можна гнати й спрямовувати куди завгодно, навіть на убій. І ця спаралізована страхом безініціативна отара покірно піде (згадаймо Шевченкове: «Німі на панщину ідуть, і діточок своїх ведуть») навіть на убій («Така наша доля…» - хіба мало таких настроїв зафіксовано в нашій народній творчості?). Чи не таких нині ворог жене на убій в передніх рядах своєї армії, набираючи з окупованих території та з числа етнічних меншин?!

На таку масу не потрібні ракети й витончений терор, вона сама зі страху стане керованою і служитиме колонізатору. Так стає керованим поневолений народ, коли від нього відділять і знищать або ж кинуть у табори його активних та свідомих представників. А коли ще забрати у цього народу його віру й церкву, звичаї і традиції, заборонити його мову й прищепити натомість з малолітства мову колонізатора (запровадивши в садочках і школах), а паралельно накинути на незрілі голови якусь ідеологію (як це було за радянських часів), тоді ця людська маса (робочий народ) буде готовою до поступового винародовлення, повної асиміляції. За шмат ковбаси чи кіло гречки простолюд готовий віддати на виборах свій голос за того, кого треба владі.

Такий результат вражої роботи з обезголовленою масою ми побачили на сході й півдні України. За роки проживання у Радянському Союзі виросло не одне покоління. За родом начебто українець, проте рідної мови не знає і навіть обурюється, що його спонукають до вивчення державної мови країни, в якій він живе. Серед таких осіб, котрі частково чи цілком втратили свою самоідентифікацію, забули хто вони, ким були їхні діди й прадіди і чиї вони діти, тепер, у найкритичнішу мить, коли ворог прийшов забрати в нас нашу рідну землю й нас поневолити, виявилось чимало зрадників-колаборантів, котрі відчинили для ворога брами рідних міст і немов покірні пси погодились служити окупантові.

Чи звернули ви увагу, шановні українці, що прізвища у цих зрадників українські? На жаль. На наш сором. Навіть найбільш довірена особа Путіна за родом є українцем. Це російський банкір і путінський радник та ідеолог Юрій Ковальчук. І єще на ерефії чимало прихвостнів з українськими прізвищами. Як Валентина Матвієнко та інші, котрі вочевидь давно забули, яка земля їх породила. Не виключено, що це їхні предки колись продали свою честь за дворянські привілеї чи, може, й пізніше - за радянські партійні посади. Ось чому треба, аби наші діти в школі вивчали націологію. Це зробить нас міцними й непереможними внутрішньо. З таким стержнем нас неможливо завоювати. Нас, національно самовизначених і свідомих, хто нині йде добровольцем боронити свій край, хто стає волонтером, як вогню боїться окупант. Тому в нас і не читалася націологія.

Так після поразки УНР український вчений Ольгерд-Іполит Бочковський працював професором Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах, викладав націологію в Українському вільному університеті в Празі. Та чи міг він появитися й викладати таку важливу для суспільства науку в роздертій надвоє Україні, західна частина якої була поневолена Польщею, а південно-східна опинилась під совітським режимом і переживала справжній геноцид - голодомор та важкі репресії серед інтелігенції та селянства?

Колега Бочковського автор «Теорії нації» Володимир Старосольський (за напрямком наукової діяльності правник, соціолог, професор, дійсний член НТШ) після радянської окупації Львова у вересні 1939 року попрацював професором державного права Львівського державного університету ім. І.Франка лише кілька тижнів. 25 жовтня 1940 року заарештований НКВС і засуджений до восьми років таборів за сумнозвісною 58 статтею. Не просидів і двох років. Помер від голоду, холоду, побиття, тотального виснаження 25 лютого 1942 року в Маріїнському концтаборі нині Кемеровської обл. РФ.

Теоретика українського націоналізму, автора «Націократії» Миколу Сціборського підступно застрелено через провокацію НКВС 30 серпня 1941 року в Житомирі.

20 серпня 1944 року службісти НКВС по звірячому замордували Юрія Липу, повстанського лікаря, громадського діяча, автора важливої для долі України праці «Призначення України».

Цей сумний мартиролог можна продовжити на десятки сторінок. Наш головний ворог, що через сторіччя залишається одним і тим же, - а це імперська Московія, - не може заспокоїтися, він жадає України, крові її найкращих синів. Та чи очікував, що Україна сьогодні вже не та? Чи сподівався рашистський окупант, що ми будемо чинити йому такий сильний супротив? Начебто йшов воювати вигаданих «нациків», однак скоро зрозумів, що в Україні «нациком» (в розумінні - національно свідомим) є кожен українець. Тому горить і далі горітиме під ворогом земля. Небезпека чигає на окупанта з-за кожного рогу будинку.

На нас, українців, перестала діяти ворожа пропаганда. Дарма старається, лізе зі шкіри вся ворожа пропагандистська команда. Ми їм не віримо.

Ця справді народна війна з рашистським окупантом показала нам наше суттєве переродження: ми, західняки, вперше наповнювалися радістю, дивлячись як боролися й борються наші патріотичні маріупольці, херсонці, мелітопольці, миколаївці, харків’яни. А як вони враз заговорили українською! Сумно лиш констатувати, що багатьом треба було для такого переродження заплатити життями своїх рідних, втратою житла, знищенням рідних міст і сіл! Але це прозріння сталося! І це тішить. Не згори, а знизу – від місцевої ініціативи пішов процес остаточної дерусифікації: люди зажадали, щоб не залишилося від окупанта та його ідеології, його цінностей на нашій святій землі ані сліду. Відрадно, що навіть на давно окупованих територіях ворогові стає непереливки. Один за одним гинуть його прихвостні – колаборанти. І організованим псевдореферендумом та оголошенням про приєднання до росії наших чотирьох областей ворог хизувався недовго. Вже наступного дня ворожа навала драпала з Лиману. Щодня наш синьо-жовтий прапор майорить у новому звільненому від рашистів селі. Ми потроху звільняємо Донеччину. На черзі Херсон. Такий швидкий і впевнений, грамотно організований контнаступ ЗСУдодає нам впевненості й віри, що перемога за нами. Інакше бути не може.

Та все ж нагнітання страху через тотальну мобілізацію в Росії та грозьба застосуванням ядерної зброї породжує в українців неспокій. Загнаний звір завжди небезпечний. Та чи такий вже небезпечний?

Коли б наші діти зі школи вивчали націологію та засвоїли її основоположні принципи й закони, то не було б кому нагнітати в родинах тривогу: «А що ж це з нами буде?» - адже розуміли б, що ніякий зайда не зможе взяти у свою підлеглість зрілий народ, який за останні роки перетворився в згуртовану націю. Десь може бути й поразка, та ми знаємо, що вона тимчасова, як і тимчасовий десь відвід військ.

Але в цілому ми сильні, непохитні й непереможні. І головне те, що ми про це знаємо. Що ми в цьому впевнені. Нашою армією, нашими героями-воїнами, нашими волонтерами пишаємося не лише ми самі. Ними сьогодні захоплюється увесь світ.

Усі ми свідки великих історичних подій. Українська держава з об’єкта (коли нашу долю вирішували без нас) ми тепер перетворились на серйозний суб‘єкт світової політики. Ми стали шанованими й авторитетними у світі. З нами рахуються. На високих міжнародних форумах нас не лише чують, але й враховують нашу думку. Нам всіляко допомагають. Сталося нечуване: пішли до нас шалені фінанси, стало систематично поступати потрібне нашому війську озброєння.

Чому, гадаєте, нам так повірили? Тому що ми показали всім, які ми є. Показали нашу сміливість, нашу силу, уміння швидко приймати рішення в надскладних екстремальних обставинах. Ми показали ворогові, що його не боїмося. Весь світ зрозумів, що ми боронитимемо свою рідну землю до останнього. Навіть голіруч.

Нас, українців, поважають у світі за високий рівень народної самоорганізації. За високий патріотизм. Наших людей не треба заганяти до участі у всенародній боротьбі проти ворога. В перші години й дні війни наші пасіонарії вказівок від влади не чекали. Поки влада була в стані шоку й деякого розгублення, наші добровольчі загони вже були під Києвом. В лічені дні були створені у всіх містах і навіть селах загони тероборони.

Саме тому, що ми такі, ми не можемо не перемогти в цій війні. Це вже бачить весь світ. Бачимо це й ми самі й прозріваємо, яка ж бо велика різниця між нами і ними, нашими ворогами росіянами, чи то пак - орками, які прийшли нас невідомо від кого «визволяти» і «денаціоналізувати». Поки вони чекають відмашки від свого «царя», наші воїни виявляють неабиякий креатив: діють згідно ситуації швидко, уміло, вправно і хитро. Тож усі ворожі затії летять шкереберть.

Ми переконані, що перемогу здобудемо. Але знаємо, що буде потім. І цього трохи побоюємося. В страшних руїнах лежатиме перед нами наша рідна країна. Розкопуватимемо інші нові могили біля визволених міст і сіл й оплакуватимемо ще тисячі жертв. Роками будемо розміновувати великі території та розчищати їх від звалищ обгорілої ворожої техніки.

Чи стане нам мужності потужно включитися у відбудову своєї країни? Чи не потягнеться за звичкою рука якогось високопосадовця за тими коштами, які щедро йдуть від наших партнерів? Чи стане нам сили, розуму і вправності, аби добряче вдарити по цій руці так, щоб більше ніколи ніхто не посмів потягтися за народним?

Гостро й принципово незабаром постане питання нашого державного відродження й економічного становлення, переводу економіки на нові сучасні рейки.

Що має стати в основі цього відродження? Етнонаціональне чи громадянське? Що нами рухатиме: національна ідея чи загальнолюдські цінності? Чи буде нарешті, по більше як тридцяти роках незалежності, ця наша національна ідея чітко сформована й виписана на папері? Чи станемо ми в цьому контексті вивчати кращий досвід і чи справимося з усім цим? Чи станемо взірцем для всього світу? Ми ж можемо. Вже впевнилися: потенціал у нас є. Нам треба лиш стати тим міцним непохитним монолітом, який і у мирному житті дасть раду з усіма викликами часу та зуміє вирішити проблеми на місцях.

Людмила МАРЧУК