Тридцять років надії. Що далі?
Тридцять років надії. Що далі?
Середина літа 2021 року. Живемо в очікуванні перемін. Кращих перемін. Що нарешті скінчиться війна. Що наша країна стане членом НАТО. Що нас захистить Америка. Що нашому президенту вдасться підписати вигідні для нас договори, укласти взаємовигідні економічні угоди, залучити інвестиції. Що запрацюють як належить всередині країни запроваджені раніше реформи. Що мине ковід. І так далі, так далі…
Надій і сподівань у нас багато. Було б ще стільки віри.
24 серпня наша країна відзначатиме величний ювілей – тридцять років з часу проголошення незалежності України. Багато це чи мало? Як для людини – то вік чималий. Пора здобути освіту, створити сім’ю і міцно стояти на своїх ногах, пора добре усвідомити хто ти і чого хочеш від життя. А як для держави – то вік не так зрілості, як усе ще отроцтва –навчання, проб і помилок, вік набуття досвіду й самостійності, час, коли пора ставати суб’єктом на міжнародній арені й заявляти про себе досягненнями своєї праці, економіки, та стійкою, виваженою, мудрою позицією.
Тридцять років живе надією на краще майбутнє наш люд.
Чи справджені вони, ці наші надії?
Згадаймо, які рожеві сподіванки мали ми на початку 1990-х! І землі маємо родючі, й надра багаті, й народ у нас працьовитий. Тож ми швидко стрибонемо вперед! Ніхто й не сподівався, що можуть бути якісь перепони на шляху до нашого щастя в своїй рідній державі, на своїй землі. А вона ось поперла, наша недоленька, починаючи з дев’яностих. Лягли великі, раніше союзні підприємства, і вже не встали. Їх новоявлені господарі вже робили на старій базі щось своє, інше, не пристосовуючись до потреб вітчизняної економіки.
Лягли старі колгоспи. Натомість український фермер далеко не скрізь порядкує за предківською традицією – випестовувати землю-матінку так, щоб і земля не виснажувалася, і урожай на славу, і люди щоб заробляли, і в коморах було всього доволі та з прибутком вистачало до нового урожаю. Ніхто зі звичайних громадян, отих, хто з патріотичними піснями стояв на майданах під щойно піднятими блакитно-жовтими знаменами, й гадки не мав, що основа для корупції вже закладена ще при Союзі, а тепер, як упаде імперія, вона розквітне пишним цвітом і висмоктуватиме з незміцнілої економіки молодої держави та її народу всі соки.
Скільки то мрій і надій було у кожного, хто відважився на свою справу. І дарма, що по чужих країнах, не чуючи ніг і рук, передрімуючи на власній «кравчучці» на якомусь вокзалі чи у дощенту забитому товаром поїзді, поклав на кін кращі молоді роки і власне здоров’я. Адже сподівався: от як стану на ноги…
Якби взяв кожен малий підприємець, хто стоїть на ринку Дикого, чи деінде, та проаналізував: скільки він вклав зусиль і праці у свій невеличкий бізнес і скільки з нього отримав. Декому б стало сумно. Бо тридцять років минуло як один день. А що надбали? Так, має хтось один-два кіоски, у когось може є й власна крамничка чи кафе. Поставили на ноги дітей. Дали їм освіту. Хтось придбав авто, хтось нерухомість – квартиру чи будинок або дачу. Але не більше. Простий підприємець в Україні, як би не працював, та не сягнув таких статків, як той, кого ми звемо олігархом. Простий підприємець не може дозволити собі спочивати на лаврах з доходу чи вдало вкладених інвестицій. Його день як і тоді, у тяжких дев’яностих, розпочинається о четвертій-п’ятій ранку. Його телефон, як і тоді, коли розпочинав свою справу, не вмовкає. Дзвонять постачальники, працівники, дзвонять і податківці. Ті, кому ти завжди щось маєш дати, і завжди щось винен.
Малому підприємцю за тридцять років в Україні ніяк не стало легше
Хоч усі розуміють, що малий і середній бізнес є основою економіки. За даними ООН, у переважній більшості країн світу частка малого й середнього бізнесу сягає 90%. Такою вона є у США, в Японії ця частка ще більша — 99 відсотків. В Євросоюзі вона така ж, малі й середні підприємства акумулюють понад 50 відсотків ВВП та працевлаштовують понад 100 млн осіб.
Чим гірша наша країна? Нічим. За висновками експертів у нас величезні можливості в базових нішах, в сервісній індустрії, в імпортозаміщенні, тощо. В Україні величезна кількість дрібних фермерів і локальних виробників зі свіжими ідеями, конкуруючими товарами та послугами високої якості, що мають великий потенціал до росту.
Що ж тоді гальмує цей розвиток? Звісно, що. Бюрократичні бар’єри й дорогі кредити, тож зневірені в усьому підприємці теж намагаються обдурити державу, бо інакше не проживеш.
А тут ще маємо цілий клубок несприятливих обставин – зовнішніх, не залежних від нас. От вже сьомий рік війна, або ж світова пандемія через коронавірус. За час карантинних обмежень 33 відсотки малих підприємств в Україні втратили від 50 до 75 відсотків доходів.
А тут ще й рідна держава давить. Наполягає на обов’язковому для всіх підприємців обліку усіх товарів та послуг, найменування яких має бути попередньо запрограмованими. Відповідно, підприємець має вчасно робити переоцінку товарів в касовому апараті, «вводити» нові позиції, контролювати їх наявність у базі. За торгівлю необлікованими товарами передбачена санкція у розмірі подвійної вартості. За різноманітні порушення при використанні касових апаратів та при поданні звітності передбачена система штрафів від 85 до 8500 гривень.
Аби підприємці не приховувати доходи, законодавці запровадили такий механізм контролю як «кешбек». Якщо споживач помітить помилку в чеку, він зможе звернутися до контролюючих органів і претендуватиме на повну компенсацію. І це лише на перехідний період.
З жовтня минулого 2020 року штраф за перше порушення для ФОПу вже зріс. Він становить 100 % вартості товару, за кожне наступне порушення – 150 %. Ця норма почала діяти. Споживачі ж є різні. Є й такі, що у погоні за «кешбеком» пишуть заяви навмання, відкриваючи для податківців нові можливості контролювати і тиснути на підприємця.
Підприємці усвідомлюють, що запроваджені норми є вимогою часу, але ж вони неабияк ускладнюють роботу, завдають малому бізнесу суттєвих збитків. А найболючіше – це усвідомлення, що від податківців варто чекати посилення контролю, а будь-яка перевірка для підприємця – то не так втрата часу, як нервів і, звісно, коштів.
Чого хоче малий підприємець?
«Дайте нам спокій. Ми самі все зробимо. Лиш не лізьте. Не заважайте!» – таку відповідь зазвичай дають підприємці в Торговому центрі –Д, коли запитуєш, чого вони хочуть від влади.
Так, пора нашій владі зрозуміти, що для розвитку підприємництва потрібні сприятливі умови. Має бути відчутною підтримка держави, хороший економічний клімат, здорова конкуренція. Майже у всіх розвинених державах світу суб’єкти підприємництва підтримуються і на загальнонаціональному, і на регіональному рівнях. Крім законодавчої підтримки, уряди надають підприємцям фінансову допомогу, інформаційну та освітню підтримку, консультації, а іноді й пряме чи посередницьке замовлення на продукцію малих підприємств.
І не треба плутати простого власника малого бізнесу з олігархом. Зазвичай власник малого бізнесу просто прагне займатися чимось, що у нього вдається і приносить прибуток. Наприклад, пекти хліб і продавати людям на своїй вулиці, або вирощувати квіти чи помідори в теплиці й продавати на місцевому ринку. Цілі домінувати в цілому секторі економіки у такого підприємця ніколи не було й немає (принаймні в більшості підприємців). Масштаб його справи зазвичай обмежується фізичними можливостями власної праці та праці членів сім’ї.
Що гальмує розвиток?
Наші підприємці страждають як від браку фінансів, так і від нестачі фінансових послуг. А це є великою перешкодою на шляху до розвитку. Адже без фінансування неможливо впроваджувати інновації, покращувати ефективність, розширювати мережу збуту, виходити на нові ринки і створювати робочі місця.
В ЄС окрім надання прямого фінансування, діють пільгові кредитні та лізингові програми, спрощена бухгалтерська звітність, зменшені ставки ПДВ. Іноді маленькі компанії взагалі звільняються від сплати податків на певний період. Жаль, що в Україні така практика не є поширеною. Хоч і з’являються певні програми, але їх недостатньо. Фінансування на вигідних умовах для більшості українських підприємців залишається недоступною розкішшю. За даними досліджень 2016 року, українські підприємці недофінансовані майже на 10 млрд євро. На сьогодні – ще більше.
Наші підприємці скаржаться на дороговизну банківських кредитів, на те, що їх важко отримати. Банки неохоче кредитують бізнес.
Українські підприємці опинилися в умовах, коли держава фінансувати не може, а міжнародні інвестори — поки що не хочуть. Тож що залишається українському малому й середньому бізнесу? Саме так.
Захищати самих себе
Міжнародний досвід вчить, що навчитися захищати самих себе – це не так погано. Самоорганізація та захист підприємцями своїх прав —хороша практика, вона дає результати. Всі успішні країни з цього починали. Так, у Данії фермери організовуються в кооперативи, що дозволяє працювати ефективніше й конкурувати з іншими виробниками. Такі кооперативи надзвичайно потужні, наприклад, прибутки найбільшого данського кооперативу – €15 млрд, тоді як виторг найбільшої енергетичної компанії України ДТЕК — тільки €5 млрд.
В списку Forbes Italia серед ста компаній з найбільшими доходами 65,6% становлять бізнеси, які розпочиналися з маленьких сімейних підприємств.
Логістичний і транспортний данський гігант Maersk теж починався з сімейної справи батька та сина. Бренди Starbucks, Ralph Lauren, Spanx, IKEA, Tesco — починалися з однієї людини. Список цей можна продовжувати. Тож малий бізнес може стати великою силою. Звісно, в успішних країнах. І нам треба у них вчитися.
Цього літа ми вступаємо в нову епоху. Стартував ринок землі. Хтось проти цього, але він вже розпочався і відступу назад не буде. Експерти запевняють, що наше українське сільське господарство має перспективу. У нас гігантський потенціал. 31% світового чорнозему! Але… Тридцять років надії і далі – «знов весна і знов надії», як у поезії Лесі Українки. Адже інвестувати ми не можемо, бо високі ризики, проблеми корпоративного управління, геополітичні виклики, і тощо, тощо.
Дивимося телевізор, долучені до всесвітньої інформаційної мережі у власному смартфоні, тож добре знаємо, що стоїть за цим «тощо».
Але… Нас багато. Разом ми – сила. Ми – потужні. Пам’ятаймо про це. У кожній країні влада боїться страйків, скооперованих, згуртованих фермерів, перевізників чи представників інших професійних об’єднань, які згуртовуються й дружно та розумно (одного крику чи запалювання шин недостатньо!) проявляють ініціативу, висувають конкретні умови, дружно захищають свої права та свій бізнес.
«Ніколи не здавайся», – гласить народна мудрість. Віра й надія помирає останньою. За тридцять років ті перші українські підприємці, котрі возили свій товар електричками у «кравчучках», вже поставили на ноги своїх дітей, дали їм добру школу, озброїли досвідом і вмінням. І нове, друге покоління українських підприємців – вже не «совки», як їхні батьки. Вони ніколи не нагинатимуть шию під ярмо. Тож майбутнє в українських підприємців, української економіки й самої держави є. Треба жити і в це вірити.
Людмила МАРЧУК, з використанням Інтернет-ресурсів
Середина літа 2021 року. Живемо в очікуванні перемін. Кращих перемін. Що нарешті скінчиться війна. Що наша країна стане членом НАТО. Що нас захистить Америка. Що нашому президенту вдасться підписати вигідні для нас договори, укласти взаємовигідні економічні угоди, залучити інвестиції. Що запрацюють як належить всередині країни запроваджені раніше реформи. Що мине ковід. І так далі, так далі…
Надій і сподівань у нас багато. Було б ще стільки віри.
24 серпня наша країна відзначатиме величний ювілей – тридцять років з часу проголошення незалежності України. Багато це чи мало? Як для людини – то вік чималий. Пора здобути освіту, створити сім’ю і міцно стояти на своїх ногах, пора добре усвідомити хто ти і чого хочеш від життя. А як для держави – то вік не так зрілості, як усе ще отроцтва –навчання, проб і помилок, вік набуття досвіду й самостійності, час, коли пора ставати суб’єктом на міжнародній арені й заявляти про себе досягненнями своєї праці, економіки, та стійкою, виваженою, мудрою позицією.
Тридцять років живе надією на краще майбутнє наш люд.
Чи справджені вони, ці наші надії?
Згадаймо, які рожеві сподіванки мали ми на початку 1990-х! І землі маємо родючі, й надра багаті, й народ у нас працьовитий. Тож ми швидко стрибонемо вперед! Ніхто й не сподівався, що можуть бути якісь перепони на шляху до нашого щастя в своїй рідній державі, на своїй землі. А вона ось поперла, наша недоленька, починаючи з дев’яностих. Лягли великі, раніше союзні підприємства, і вже не встали. Їх новоявлені господарі вже робили на старій базі щось своє, інше, не пристосовуючись до потреб вітчизняної економіки.
Лягли старі колгоспи. Натомість український фермер далеко не скрізь порядкує за предківською традицією – випестовувати землю-матінку так, щоб і земля не виснажувалася, і урожай на славу, і люди щоб заробляли, і в коморах було всього доволі та з прибутком вистачало до нового урожаю. Ніхто зі звичайних громадян, отих, хто з патріотичними піснями стояв на майданах під щойно піднятими блакитно-жовтими знаменами, й гадки не мав, що основа для корупції вже закладена ще при Союзі, а тепер, як упаде імперія, вона розквітне пишним цвітом і висмоктуватиме з незміцнілої економіки молодої держави та її народу всі соки.
Скільки то мрій і надій було у кожного, хто відважився на свою справу. І дарма, що по чужих країнах, не чуючи ніг і рук, передрімуючи на власній «кравчучці» на якомусь вокзалі чи у дощенту забитому товаром поїзді, поклав на кін кращі молоді роки і власне здоров’я. Адже сподівався: от як стану на ноги…
Якби взяв кожен малий підприємець, хто стоїть на ринку Дикого, чи деінде, та проаналізував: скільки він вклав зусиль і праці у свій невеличкий бізнес і скільки з нього отримав. Декому б стало сумно. Бо тридцять років минуло як один день. А що надбали? Так, має хтось один-два кіоски, у когось може є й власна крамничка чи кафе. Поставили на ноги дітей. Дали їм освіту. Хтось придбав авто, хтось нерухомість – квартиру чи будинок або дачу. Але не більше. Простий підприємець в Україні, як би не працював, та не сягнув таких статків, як той, кого ми звемо олігархом. Простий підприємець не може дозволити собі спочивати на лаврах з доходу чи вдало вкладених інвестицій. Його день як і тоді, у тяжких дев’яностих, розпочинається о четвертій-п’ятій ранку. Його телефон, як і тоді, коли розпочинав свою справу, не вмовкає. Дзвонять постачальники, працівники, дзвонять і податківці. Ті, кому ти завжди щось маєш дати, і завжди щось винен.
Малому підприємцю за тридцять років в Україні ніяк не стало легше
Хоч усі розуміють, що малий і середній бізнес є основою економіки. За даними ООН, у переважній більшості країн світу частка малого й середнього бізнесу сягає 90%. Такою вона є у США, в Японії ця частка ще більша — 99 відсотків. В Євросоюзі вона така ж, малі й середні підприємства акумулюють понад 50 відсотків ВВП та працевлаштовують понад 100 млн осіб.
Чим гірша наша країна? Нічим. За висновками експертів у нас величезні можливості в базових нішах, в сервісній індустрії, в імпортозаміщенні, тощо. В Україні величезна кількість дрібних фермерів і локальних виробників зі свіжими ідеями, конкуруючими товарами та послугами високої якості, що мають великий потенціал до росту.
Що ж тоді гальмує цей розвиток? Звісно, що. Бюрократичні бар’єри й дорогі кредити, тож зневірені в усьому підприємці теж намагаються обдурити державу, бо інакше не проживеш.
А тут ще маємо цілий клубок несприятливих обставин – зовнішніх, не залежних від нас. От вже сьомий рік війна, або ж світова пандемія через коронавірус. За час карантинних обмежень 33 відсотки малих підприємств в Україні втратили від 50 до 75 відсотків доходів.
А тут ще й рідна держава давить. Наполягає на обов’язковому для всіх підприємців обліку усіх товарів та послуг, найменування яких має бути попередньо запрограмованими. Відповідно, підприємець має вчасно робити переоцінку товарів в касовому апараті, «вводити» нові позиції, контролювати їх наявність у базі. За торгівлю необлікованими товарами передбачена санкція у розмірі подвійної вартості. За різноманітні порушення при використанні касових апаратів та при поданні звітності передбачена система штрафів від 85 до 8500 гривень.
Аби підприємці не приховувати доходи, законодавці запровадили такий механізм контролю як «кешбек». Якщо споживач помітить помилку в чеку, він зможе звернутися до контролюючих органів і претендуватиме на повну компенсацію. І це лише на перехідний період.
З жовтня минулого 2020 року штраф за перше порушення для ФОПу вже зріс. Він становить 100 % вартості товару, за кожне наступне порушення – 150 %. Ця норма почала діяти. Споживачі ж є різні. Є й такі, що у погоні за «кешбеком» пишуть заяви навмання, відкриваючи для податківців нові можливості контролювати і тиснути на підприємця.
Підприємці усвідомлюють, що запроваджені норми є вимогою часу, але ж вони неабияк ускладнюють роботу, завдають малому бізнесу суттєвих збитків. А найболючіше – це усвідомлення, що від податківців варто чекати посилення контролю, а будь-яка перевірка для підприємця – то не так втрата часу, як нервів і, звісно, коштів.
Чого хоче малий підприємець?
«Дайте нам спокій. Ми самі все зробимо. Лиш не лізьте. Не заважайте!» – таку відповідь зазвичай дають підприємці в Торговому центрі –Д, коли запитуєш, чого вони хочуть від влади.
Так, пора нашій владі зрозуміти, що для розвитку підприємництва потрібні сприятливі умови. Має бути відчутною підтримка держави, хороший економічний клімат, здорова конкуренція. Майже у всіх розвинених державах світу суб’єкти підприємництва підтримуються і на загальнонаціональному, і на регіональному рівнях. Крім законодавчої підтримки, уряди надають підприємцям фінансову допомогу, інформаційну та освітню підтримку, консультації, а іноді й пряме чи посередницьке замовлення на продукцію малих підприємств.
І не треба плутати простого власника малого бізнесу з олігархом. Зазвичай власник малого бізнесу просто прагне займатися чимось, що у нього вдається і приносить прибуток. Наприклад, пекти хліб і продавати людям на своїй вулиці, або вирощувати квіти чи помідори в теплиці й продавати на місцевому ринку. Цілі домінувати в цілому секторі економіки у такого підприємця ніколи не було й немає (принаймні в більшості підприємців). Масштаб його справи зазвичай обмежується фізичними можливостями власної праці та праці членів сім’ї.
Що гальмує розвиток?
Наші підприємці страждають як від браку фінансів, так і від нестачі фінансових послуг. А це є великою перешкодою на шляху до розвитку. Адже без фінансування неможливо впроваджувати інновації, покращувати ефективність, розширювати мережу збуту, виходити на нові ринки і створювати робочі місця.
В ЄС окрім надання прямого фінансування, діють пільгові кредитні та лізингові програми, спрощена бухгалтерська звітність, зменшені ставки ПДВ. Іноді маленькі компанії взагалі звільняються від сплати податків на певний період. Жаль, що в Україні така практика не є поширеною. Хоч і з’являються певні програми, але їх недостатньо. Фінансування на вигідних умовах для більшості українських підприємців залишається недоступною розкішшю. За даними досліджень 2016 року, українські підприємці недофінансовані майже на 10 млрд євро. На сьогодні – ще більше.
Наші підприємці скаржаться на дороговизну банківських кредитів, на те, що їх важко отримати. Банки неохоче кредитують бізнес.
Українські підприємці опинилися в умовах, коли держава фінансувати не може, а міжнародні інвестори — поки що не хочуть. Тож що залишається українському малому й середньому бізнесу? Саме так.
Захищати самих себе
Міжнародний досвід вчить, що навчитися захищати самих себе – це не так погано. Самоорганізація та захист підприємцями своїх прав —хороша практика, вона дає результати. Всі успішні країни з цього починали. Так, у Данії фермери організовуються в кооперативи, що дозволяє працювати ефективніше й конкурувати з іншими виробниками. Такі кооперативи надзвичайно потужні, наприклад, прибутки найбільшого данського кооперативу – €15 млрд, тоді як виторг найбільшої енергетичної компанії України ДТЕК — тільки €5 млрд.
В списку Forbes Italia серед ста компаній з найбільшими доходами 65,6% становлять бізнеси, які розпочиналися з маленьких сімейних підприємств.
Логістичний і транспортний данський гігант Maersk теж починався з сімейної справи батька та сина. Бренди Starbucks, Ralph Lauren, Spanx, IKEA, Tesco — починалися з однієї людини. Список цей можна продовжувати. Тож малий бізнес може стати великою силою. Звісно, в успішних країнах. І нам треба у них вчитися.
Цього літа ми вступаємо в нову епоху. Стартував ринок землі. Хтось проти цього, але він вже розпочався і відступу назад не буде. Експерти запевняють, що наше українське сільське господарство має перспективу. У нас гігантський потенціал. 31% світового чорнозему! Але… Тридцять років надії і далі – «знов весна і знов надії», як у поезії Лесі Українки. Адже інвестувати ми не можемо, бо високі ризики, проблеми корпоративного управління, геополітичні виклики, і тощо, тощо.
Дивимося телевізор, долучені до всесвітньої інформаційної мережі у власному смартфоні, тож добре знаємо, що стоїть за цим «тощо».
Але… Нас багато. Разом ми – сила. Ми – потужні. Пам’ятаймо про це. У кожній країні влада боїться страйків, скооперованих, згуртованих фермерів, перевізників чи представників інших професійних об’єднань, які згуртовуються й дружно та розумно (одного крику чи запалювання шин недостатньо!) проявляють ініціативу, висувають конкретні умови, дружно захищають свої права та свій бізнес.
«Ніколи не здавайся», – гласить народна мудрість. Віра й надія помирає останньою. За тридцять років ті перші українські підприємці, котрі возили свій товар електричками у «кравчучках», вже поставили на ноги своїх дітей, дали їм добру школу, озброїли досвідом і вмінням. І нове, друге покоління українських підприємців – вже не «совки», як їхні батьки. Вони ніколи не нагинатимуть шию під ярмо. Тож майбутнє в українських підприємців, української економіки й самої держави є. Треба жити і в це вірити.
Людмила МАРЧУК, з використанням Інтернет-ресурсів
