Олена НЕЗДЮР: «Якщо хочеш щось зробити – роби надійно!»
Серед рівнян та гостей міста навряд чи знайдеться той, хто не чув про ринок Дикого. Для багатьох людей він став місцем роботи, а ще більше приходять сюди на закупи. Цим рівненським підприємством «Торговий центр-Д» (більш відомим як «Ринок Дикого») керує Олена НЕЗДЮР – донька засновника Ярослава Дикого.
Колишня вчителька, а нині успішна очільниця підприємства пані Олена розповіла про продовження справи батька, труднощі карантину, будівництво волейбольного майданчика, а також нещодавню реконструкцію містка на гідропарку читачам журналу «РІВНЯНИ». Публікуємо це інтерв’ю і для читачів «Диких вістей».
– Пані Олено, за освітою ви вчителька музики. Як ви стали успішною директоркою ринку? З якими труднощами зіткнулися у своїй кар'єрі?
– Вчителькою я стала свідомо. У мене мама все життя пропрацювала у музичній школі. Тому вибір майбутньої професії був очевидним. Я народилася у часи Радянського Союзу, а на той час це була досить престижна як для жінки професія. А вже у 2020 році закінчила Рівненський інститут Київського університету права НАН України.
У школі я працювала десять років. Це були такі світлі роки, бо спілкування з дітьми завжди приносить позитивні емоції, діти надихають. Робота у школі мені подобалася, але у ній завжди була присутня деяка рутина, не вистачало мені якогось такого сплеску чи драйву.
На той час ринок уже працював. І коли батько запропонував мені йти до нього допомагати, то в принципі, я довго не роздумувала. Довгий час ще тягнула на собі й педагогічну діяльність, але потім, коли народилася друга дитина і я пішла в декрет, то вже цей ланцюжок зі школою розірвався остаточно.
З батьком починала працювати з дрібних доручень. Так поступово почала освоювати цю нову діяльність і вивчила її зсередини. Це мені дуже знадобилося у майбутньому, тому що коли ти починаєш працювати на якомусь підприємстві й одразу його очолюєш, то це не дуже добре. Були, звісно, певні елементарні труднощі, з якими стикається будь-яка людина у своїй професійній діяльності. Але не було нічого такого, чого не можна було вирішити.
- Майже рік країна живе живе в карантині. Як він вплинув на роботу вашого ринку? Чи правда, що продавці швидше пристосувалися, ніж покупці?
– Цей рік під знаком covid лихоманить всю економіку. Звичайно, наше підприємство і наші підприємці одразу потрапили «під роздачу». Ще торік у березні наш ринок закрили на два місяці. Ось так за один день закрити працююче підприємство – це складно, тому що у кожного залишилися якісь залишки товару, кожен планував на найближчих два тижні роботу, бо зазвичай продавці так і планують. І тут раптом закривається все.
Що стосується покупців, то найголовніша проблема в питанні доїзду до ринку. Люди фізично не могли дістатися до ринку через те, що не ходив транспорт. Тому довелося перелаштовуватися на нові рейки. Підприємці досить швидко опанували продаж своїх товарів онлайн, чим я була дуже здивована і приємно вражена. Хоч у сільського населення з доступом до онлайн-закупок проблема. Карантин, безумовно, вдарив по малому бізнесу, але водночас у нас відкрилися нові можливості й віра у себе. Ми зрозуміли, що навіть в таких умовах не можна опускати руки.
– Пані Олено, ви відома у Рівному волонтерка і меценатка. Розкажіть про свою благодійну діяльність, з чого усе починалося?
– Чесно кажучи, я ніколи не називала себе волонтеркою чи меценаткою. Для мене це надто об'ємне поняття для того, щоб ставити його поруч зі своїм прізвищем. Але, починаючи з подій на Сході, мабуть, жоден українець не залишився осторонь, так і ми – робили все, що могли. Наповнювали продуктами харчування та товарами першої необхідності буси і брали участь у відправленні їх на Схід. Ми, як підприємство, робили це у тому обсязі, який могли собі дозволити, а щодо підприємців ринку зокрема, то кожен з них міг долучитися до цієї справи в силу своїх можливостей. І люди справді долучалися до цих акцій. Було зворушливо спостерігати, як наші підприємці, жінки старшого віку, після роботи збиралися і готували голубці, вареники, пироги, торти і передавали це все потім на Схід. Мене це завжди проймало до глибини душі. Допомагали всім, чим могли. Говорити, що у нас особливі заслуги, мабуть, не варто. Наша головна заслуга – це те, що ми сплачуємо податки і військовий збір.
З приводу меценатства, тут, певно, варто сказати про будівництво волейбольного майданчика неподалік ринку. Цю справу розпочав ще за життя мій батько – він ініціював будівництво кортів для волейболу на піску. У Рівному були команди, які потребували такої бази для тренувань і змагань. Цей вид спорту вимагає саме поля з піском. І в Україні не дуже багато таких баз, а в Рівному взагалі не було. Тому мій батько розпочав це будівництво, а потім я вже взяла на себе відповідальність завершити його. Коли ми проводили чемпіонат України і до нас приїздили зі всієї країни команди, то вони з власного досвіду сказали, що у нас в Рівному найкращий майданчик для цього виду спорту. Це було дуже приємно. А для популяризації цього виду спорту ми ще й започаткували свій чемпіонат і назвали його "Дикі ігри", у пам'ять про мого батька, який багато вклав у розвиток цього спорту.
– Не так давно у Рівному зробили реконструкцію моста, який веде з гідропарку до ринку. Розкажіть детальніше про цю вашу ініціативу.
– Цей місток – з гідропарку до ринку – давно вже був в аварійному стані, хоч ми його весь час і латали. Але там вже самі конструкції прогнили, бетонні опори теж оголилися. Ми провели технічний огляд об'єкту і вирішили, що він потребує ретельної реконструкції, а не просто поліпшення зовнішнього вигляду. Було прийнято рішення, що треба просто взяти і зробити, адже рано чи пізно все одно доведеться повернутися до цього питання. Ми не просто вклали гроші в цей проект, але й зробили так, що і самим приємно, і людям тепер подобається. Тобто вже до цього об'єкту на довгі роки можна не повертатися, тільки проводити певні косметичні ремонтні роботи. На моє переконання, якщо хочеш щось зробити, то треба робити надійно, щоб потім не повертатися до проблеми знову і знову. Зробив, закрив питання, всім подобається – і ти задоволений.
Розмовляла Галина ЗАКАЦЮРА.
