Олена Нездюр: «Щоб жити в гармонії, потрібно знаходити баланс у всіх сферах життєдіяльності»

В умовах нашого сьогодення фактично всі ми опинилися в новій, абсолютно нестабільній реальності. Наше життя поділилось на «до» та «після» 24 лютого 2022 року. Хтось живе зі словами «після війни», а хтось живе тут і зараз. Хтось опустив руки і не має бажання боротися далі, а хтось продовжує мріяти, планувати, адаптуватися, приймати всі зміни і бореться з усіма життєвими труднощами. Бажання жити — це один з важливих інструментів успіху і шлях до перемоги, а безволля та страждання можуть призвести до поразок. Лише той, хто має волю жити, буде витримувати та долати життєві виклики. А таких людей переважна більшість, адже ми - українці і просто так не здаємось. Однією з таких людей є Олена Нездюр, депутатка Рівненської міської ради та керівниця чималого ринку «Дикого». Тож, з якими життєвими викликами доводиться боротися та як в умовах війни вдається поєднувати депутатську діяльність з підприємницькою, говоримо з пані Оленою.

Про депутатську діяльність

- Олено Ярославівно, у чому, на Вашу думку, полягає сутьроботи депутата міської ради?

- Для мене депутатство у міській раді - це не про політичну діяльність. Це про представлення інтересів виборців, які довірилися й обрали мене, це про діяльність саме на користьсвого округу, а не на користь своїх меркантильних і особистих інтересів. Ідучи у депутати, потрібно, в першу чергу, відчувати в собі силу, адже це зовсім нелегка робота. Потрібно відчувати всі свої можливості, розуміти всі процеси, що відбуваються у місті, мати певні уявлення того, як він бачить сучасне розвинуте місто, відчувати всі запити мешканців і, головне, - працювати над усіма проблемами та поставленими завданнями. Загалом, робота депутата займає доволі багато часу та сил і, особисто для мене, вона складається з двох частин. Одна частина роботи - це ознайомлення й вивчення величезної кількості документів, інша частина – робота на окрузі та зустріч з виборцями.

- З якими запитами звертаються до Вас виборці?

- Запитів багатоі всі вони різні. Найчастіше виборці звертаються із земельними питаннями, в основному це питання про продовження договору оренди землі під садівництво. Дуже багато мешканців звертаються зі скаргами на стан доріг та роботу комунальних служб. Бувають, навіть, і скарги на сусідів. Звертаються також і за матеріальною допомогою на лікування, на жаль. Часто мешканці думають, що депутат – чарівник, і може вирішити будь-яку їхню проблему. Але ні, це не так. Звісно, я реагую на всі проблеми, намагаюся хоч якось їх вирішити, пишу різні запити відповідним структурам, але відповіді на них не завжди бувають позитивними. Мені, як депутатці, дуже хочеться зробити для округу дійсно те, в чому є потреба, але, на жаль, не завжди це виходить, адже у керівників міста своє бачення на це і свої плани на дохідну частину бюджету міста. Тим більше зараз, в умовах воєнного стану, можливості у нас зовсім обмежені.

- Розкажіть, будь ласка, що уже вдалося зробити на окрузі та над чим ще треба працювати?

- Насправді, багато різної роботи уже пророблено, і багато різної роботи ще треба зробити. Однією з найголовніших проблем на моєму округу євідсутність централізованого водопостачання у мікрорайоні Тинне. Враховуючи, що це приватний сектор, то в основному всі мають свердловини, але якість води у тих свердловинах дуже погана, тому є велика потреба у централізованому водопостачанні. Ще задовго до початку повномасштабного вторгнення був розроблений відповідний проєкт рішення щодо централізованого водопостачання у Тинному, щоправда він трохи довго лежав, адже потрібно було коригувати ціни. Але, тим не менше,був проведений тендер на виконання відповідних робіт і, навіть, підряднику були виділені перші п’ятсот тисяч гривень на виконання цих робіт. А далі почалося повномасштабне вторгнення і тому цей проєкт на паузі, на жаль. Ми всічекаємо завершення війни і я дуже сподіваюсь, що буде продовження виконання цих проєктних, вже будівельних робіт, адже хочеться, щоб Тинне було з водою. Я вже не кажу про каналізування, це взагалі окрема історія. Крім того, були проведені ремонтні роботи по вулиці Дмитра Такуна – повністю зроблено асфальтування вулиці з відновленням пішохідних зон, яких раніше взагалі не було. Таких самих робіт потребує й вулиця Тиннівська. Знову ж таки, дорожнє полотно в жахливому стані і відсутність хідників по вулиці. Сподіваюся, в цьому році вже почнеться виконання цих робіт. Також, на крайній сесії міської ради було проголосоване питання про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки 246 м², прилеглої до території, на якій розташована бібліотека-філія №5. Цей проєкт рішення ми напрацювали спільно з керівництвом бібліотеки з метою відремонтувати приміщення бібліотеки та розширити її територію, аджев цьому є потреба, оскільки ця бібліотека – це єдиний осередок у Тинному, де можна проводити різні зустрічі абсолютно всім віковим категоріям. Коли я стала депутаткою, то була дуже вражена тим, яку велику роботу проводить дана бібліотека. Тому, одним із пріоритетних завдань ставлю перед собою створення сучасного, гарного, світлого, з усіма зручностями бібліотечного простору. Ще однією гострою проблемою на мікрорайоні є громадський транспорт. Була у нас єдина маршрутка №58, яка їздила через Тинне, алелюди масово скаржилися на те, що маршрутки часто з’їжджали з рейсу, а згодомуправління транспорту взагаліскасувало цей 58-й маршрут та розробило нову схему руху маршрутного таксі №47А. Спочатку теж було дуже багато нарікань на роботу даного маршруту, бо просто, з об’єктивних причин, не було машин. Зрозуміло, зараз немає водіїв, багато мобілізованих тому така проблема є і вона далі існує. Але ж крім цього, існує ще одна проблема, в елементарному – у відсутності самого павільйону зупинки громадського транспорту. Тому, для того, щоб хоч якийсь комфорт був в очікуванні цього маршрутного таксі, є потреба у встановлені саме павільйону зупинки, адже люди очікують маршрутку просто неба, незважаючи на погодні умови. Загалом, працювати ще є над чим та через війну нині рухаємося маленькими кроками, адже багато в чому ми є обмеженими, на жаль.

Про підприємницьку діяльність

• Вже більше десяти років Ви є керівником приватного підприємства «Торговий центр-Д». Як це воно, керувати таким великим підприємством?
• По-різному. Торговий центр-Д - це підприємство, яке надає послуги з організації торгівлі і нашим безпосереднім співпрацівником є підприємець, який хоче здійснювати торгівлю. І от наше завдання - спільними зусиллями зробити ринок комфортним для відвідувачів, адже це такий, скажімо, живий організм, який дуже реагує на будь-які зміни. Ще однією особливістю у підприємницькому середовищі є вміння спілкуватися з людьми. Взагалі, з людьми зараз непросто і чим далі, тим складніше.Нині всі добре знають свої права та часто плутають їх зі своїми обов’язками. А от про свої обов’язки абсолютно всі чомусь забувають і не хочуть навіть з ними ознайомлюватися. Тому, в цьому плані складно і моє завдання, як керівника, -знайти той баланс між підприємцем і підприємством. Бути керівником – це велика відповідальність, це страшенні ризики, від яких залежить подальша доля підприємства. Але у мене є команда, яка допомагає мені у прийнятті будь-яких рішень. Ціную кожного з них і дякую кожному з них за колосальну підтримку та довіру.
  
• З якими викликами чи, можливо, труднощами стикнулися безпосередньо підприємці ринку «Дикого» з початком повномасштабної війни?
• Ми думали, що найбільшою проблемою для нас був коронавірус, коли був локдаун і ринок два місяці був повністю закритий. Та, на жаль, то була не найбільша проблема. Повномасштабне вторгнення росії в Україну – оце справжнє випробування для кожного. Перший тиждень то був такий, знаєте, страх. Підприємці просто не виходили на роботу, ринок був, можна сказати, пустий. Для себе я прийняла рішення, що нікуди не поїду, що я буду тут на місці. Ніхто не знав що і як воно буде і які існують ризики нападу, тому готувалися до різних можливих «сценаріїв». Ми миттєво підлаштувалися під воєнний стан, почали працювати на допомогу військовим, волонтерили, різноманітно допомагали всім, хто звертався з конкретними запитами. Ось такими були ті перші дні повномасштабного вторгнення, а потім вже поступово почав відходити перший шок і перший страх і підприємці почали потихеньку з'являтися на робочих місцях і почали відновлювати свою роботу. Що стосується труднощів, то вони у нас ще до війни і під час війни одні й ті ж самі - відносини з Рівненською міською радою. Всі ці закиди про закриття, перенос, розділення ринку чи ще щось цьому подібне – ми вже втомилися це слухати і не сприймаємо їх. Хто щоб не робив, хто щоб не говорив на цю тему, підприємці наполегливо стоять на своєму – вони тут торгували і будуть тут торгувати далі.
• Чи можете назвати якісь конкретні досягнення ринку?
• Про якісь конкретні досягнення ринку говорити не доводиться, адже ми дуже чутливі до економічного стану країни. Маленькими кроками рухаємося до мети, яку ми поставили. Робимо все можливе, аби наш куточок був більш гарнішим, більш цивілізованим, більш комфортним та затишним.
• Пані Олено, а розкажіть, будь ласка, більш детальніше про діяльність волейбольного майданчика неподалік ринку.
• Цю справу розпочав мій, уже покійний, батько, а завершувала її та вводила об’єкт в експлуатацію уже я. Це такий спортивний комплекс з полями для пляжного волейболу, побудований з усіма зручностями, роздягальнями та душовими. У свій час до мого батька звернулася спортивна школа з потребою такої бази для тренувань і змагань. Цей вид спорту вимагає саме поля з піском, а у нас було таке доволі непогане підходяще спортивне середовище. Тому, є у Рівному така база з правильно підготовленими полями, з усією інфраструктурою, комфортна для спортсменів, які в нас тренуються та беруть участь у різних світових чемпіонатах. Неодноразово і ми проводили та продовжуємо проводити змагання як обласні, так і республіканські, а також наш місцевий чемпіонат, який був започаткований у пам’ять про мого батька.
• 
• А минулого року до нас звернулася федерація з волейболу з проханням провести на нашому полі всеукраїнський чемпіонат з пляжного волейболу. Звісно, що мипогодилися, адже ми всіляко намагаємося сприяти у розвитку такого виду спорту. Цього року у травні також очікуємо на проведення всеукраїнського чемпіонату знову на нашому полі. На цьому плануємо не зупинятися, а навпаки популяризувати такий вид спорту як пляжний волейбол.
• 
  

Про волонтерську діяльність

• Повномасштабне вторгнення росії в Україну… Як змінилося, власне, Ваше життя та чим займалися на початку всіх цих подій?
• Ну, як і всі напевно українці. В першу чергу, абсолютно змінилися всі завдання. Як я вже говорила, миттєво підлаштувалися під воєнний стан і почали працювати на допомогу нашим військовими. У перший рік війни в нас фактично нічого не було, все трималося на волонтерах. У нас навіть не було якоїсь певної структурованої роботи, ми бралися за все, допомагали всім, хто тільки не звертався. Треба було закупити м'ясо – закуповували м’ясо, треба якісь там речі для тероборони – знаходили та закуповували ті речі, треба відправити бус з продуктами харчування безпосередньо до військової частини – завантажували та відправляли той бус, плели маскувальні сітки. Разом із підлітковим клубом «Мрія» налагодили процес пошиття спідньої білизни для поранених військових. Знову ж таки, виклики війни зовсім інші, ніж у мирний час. Про спідню білизну в той час взагалі не думали. Думали про бронежилети, шоломи, форму, а запити від медсестер з госпіталів надходили саме щодо спідньої білизни. Тож керівники підліткового клубу «Мрія» разом з дітками розробили різні моделі білизни для різної складності поранення та шиють її.
• 
• Далі постало питання про тканину. На початку приносили з дому хто що мав, а потім всі домашні запаси закінчилися і ми почали купувати рулонами цю тканину. Вихованці свідомо і дуже болісно на це реагують, адже в багатьох є і рідні і близькі в ЗСУ, тому кажуть, що будуть шити стільки скільки потрібно, головне, щоб була тканина. Допомагали продуктами харчування і для ВПО, і для деокупованих територій, і для наших хлопців у ЗСУ. Зараз питання з харчування вирішилося на централізованому рівні, тому таких запитів все менше й менше. Нині ми долучаємося донатами, постійно донатимо і збираємо на потреби конкретної бригади. Це може бути автомобіль, це може бути дрон чи будь-яка інша потреба. Коли, наприклад, відправляємо автомобіль на фронт, то перед цим він заїжджає на ринок і підприємці завантажують його різними смаколиками для наших хлопців, аби не їхав в пусту.
• Наскільки мені відомо, Ви неодноразово всіляко підтримували Рівненський обласний соціальний гуртожиток. Чи продовжуєте Ви цю підтримку зараз?
• Відверто кажучи, до депутатства я взагалі не знала, що в нас взагалі існує такий заклад. Якось ми живемо своє життя, вирішуємо свої ті чи інші проблеми, задовольняємо свої ті чи інші потреби і навіть не задумуємося, що поряд з нами живуть люди, які не мають сім'ї, не мають опори під ногами, у них немає до кого звернутися зі своїми потребами, вони як ті квіточки полохливі та ніжні і їх треба підтримати, дати їм якесь відчуття захисту опіки, відчуття сім'ї. Тому, я дуже рада, що я можу долучитися до такої справи, хоч якось допомогти діткам, які дійсно цього потребують.
• Олено Ярославівно, тож все ж таки, як Вам вдається поєднувати депутатство, підприємництво та волонтерство?
• Волонтерство - це якось надто гучно сказано. Немає зараз жодної свідомої людини, яка тим чи іншим чином не волонтерила б. Це і донати, і якась фізична допомога людям, і близькі та рідні, які знаходяться в ЗСУ, яким ми все рівно по-своєму допомагаємо. Як виміряти ту міру волонтерства?Хто більший волонтер - та жінка, яка в кінці виснажливої роботи роботи гуртом з кимось сідає ліпити вареники, а потім заморожують їх, фасують і передають на фронт чи та пенсіонерка, яка булочку собі не купила, а тих п’ять гривень кинула в скриньку для ЗСУ? Чи той бізнесмен, який купив автомобіль і передав на ЗСУ? У кожного свої можливості і кожен робить стільки, скільки він може зробити. Як я це все поєдную? Ну, напевно, це така доля керівника. Так, від цього звичайно страждає моя сім'я, десь я їм чогось не додаю, десь я їм мало часу приділяю. Це відображається і в побуті, і на моєму характері це теж відображається. Та, попри все, я завжди намагаюся знаходити той баланс у всіх сферах життєдіяльності, щоб жити в гармонії, я вже не говорю про задоволення, бо задоволення це таке відчуття якого ми завжди або не досягаємо, або воно минає дуже швидко. Як би тяжко не було, не можна опускати руки. Потрібно робити все можливе для нашого подальшого співіснування. Так, нестерпно боляче дивитися на те, як гинуть молоді люди, які могли б жити, народжувати, розвиватися, будуватися, радіти, бути щасливими, робити щасливими інших… Поломані долі, поломані сім'ї… Росте молоде покоління сиріт, напівсиріт… Це випробування для кожного з нас і ми повинні вчитися толерантно жити, рухатися далі і допомагати один одному. Маємо навчитися бути терплячими і терпимими. Маємо навчитися жити з повагою до людей. Маємо бути безмежно вдячними кожному, хто захищає нас, поки ми спокійно спимо в своїх теплих ліжках. Як би ми не донатили б,що б ми тут не робили -це взагалі, ну зовсім маленька крапля того, що зробили і роблять вони там. Попереду нас очікують непрості часи. Тому, чекаємо усіх наших захисників живими та здоровими, чекаємо на завершення війни та всіма силами наближаємо нашу перемогу.