Тридцять літ в незалежній державі. Та чи здолали ми в собі «совка»?

Незалежність і свободу виборюють гарячі голови – патріоти. З революційних завоювань користають інші – більш розважливі, підприємливі й користолюбні. Народові ж у його основній масі відводиться роль того коліщатка і гвинтика, того колеса, яке постійно невтомно крутиться, обертаючи вісь життя всієї держави.

Тридцять років прожили ми у соборній незалежній Україні. Тридцять років крутимо маховик її розвитку, а мрія жити щасливо й заможно у заможній державі для більшості з нас так і залишилася мрією. Де цьому причини? Не замислювались?

Під час мого навчання у Львівському університеті, поважний професор із поважної на той час дисципліни -– наукового комунізму на одній з лекцій назвав нас, п’ятикурсників, зіпсованим поколінням.Аудиторія вражено й ображено загула, висловлюючи категоричну незгоду. Ми ж бо себе зіпсованими не вважали.

Було це у далекому 1987 році. Той же професор передрік нам тоді скорий розпад Радянського Союзу… В істинності його слів ми переконалися тоді, як передбачення про розпад Радянського Союзу збулося. Істину ж про зіпсованість кількох поколінь наших співвітчизників, що зростали й виховувались в СРСР, нам доводиться осягати усе життя.

На долю кожного з нас впливає час і місце нашого народження, рід, батьки, сім’я, умови життя, а особливо – те середовище, в якому нам випадає рости, розвиватися, здобувати освіту, формуватися в особистість і жити, діяти. Якщо сім’я гарна, то за її майбутнє треба хвилюватися лиш в одному випадку. Коли ця сім’я живе в незаможній посттоталітарній країні. Тоді батьки поневолі починають снувати плани, в яку б то країну відпровадити свого сина чи дочку, аби й освіту дитя здобуло і знайшло своє місце під сонцем та не бідувало.

Люди щасливі тоді, коли вони народжуються в заможних державах і живуть заможно, без воєн і катаклізмів, дбаючи не про виживання, а про самореалізацію. Їм не виймають душу, відбираючи їхні релігії, вірування, звичаї й традиції, а то ще й нажите поколіннями власне майно.

Нечуваний за цинізмом і жорстокістю експеримент

Тож, коли це все врахувати, можна зробити висновок, що наше українське суспільство у ХХ столітті пережило нечуваний за своїм цинізмом і жорстокістю експеримент.

Спершу фізично знищили верству мислячих людей, яку прийнято йменувати елітою. А це інтелігенція (поети, вчені, учителі, священики, кобрарі) і так званий середній клас, який зачислили до буржуазії та куркулів. Коли цього видалося замало, організували голодомор.

А там, як вже не було кому захищати старі народні традиції, культуру, людські й національні цінності, тоді вже настав сприятливий час для ліплення радянської людини.

І комуністична ідеологія замінила бога, вихолостила правікові цінності, почасти видавила з пам’яті поколінь стару традицію й звичаєве право, репресіями розірвала навіть сам зв'язок між поколіннями. Бо такі випадки, коли діти привселюдно відрікалися від своїх репресованих за ніщо батьків, як від злісних ворогів народу, були, на жаль, не поодинокі.

Якщо говорити про народи не російські, то тут замахнулися й на мову.

Згадуючи своє далеке дитинство, констатую факт, що в наших селах на Костопільщині Рівненської області не було жодної російськомовної людини. А ми, діти, всі піонерські лінійки та комсомольські збори, проводимо російською. І пісні, і вірші в нас російські, які на сцені виконуємо, і сценарії написані російською, і твори на конкурс пишемо російською. Коли приїздили діти з таких сіл до міста, то соромилися своєї мови, бо в нашій свідомості міцно засів стереотип, що українська – то мова простих селюків, а в літературі нашій і зовсім читати нічого. Ті, котрі так не думали, були скорше винятками.

Зіпсованим моє покоління виросло тому, що нас не вчили правдивої історії. Ми за чисту монету сприймали ту історію Радянського Союзу, яку для нас написали історики новітні.

Ми не відали, що нас безжально відтяли від плеканого поколіннями предків дерева роду й народу. І рід для нас перестав бути цінністю. «Наш адрес не дом и не улица, наш адрес – Советский Союз» – голосно виспівувало моє покоління цю модну на той час пісню.

Наше покоління, це, передусім, – покоління на 80 відсотків абсолютно безбожне (винятками тут хіба тільки вихідці з тих родин, де жили й плекалися дідівські традиції, прищеплювалися дітям).

Наслідки експерименту

Чим цей експеримент, який був спрямований не на одне, мінімум на три покоління (коли вести мову про Україну Західну), обернувся для поневолених народів колишнього СРСР?

По-перше, покоління, яке не вірило й не знало Бога, – не заморочувалося й відчуттям провини, не каралось сумлінням сподіяного гріха. Можна збрехати, можна у ближнього відняти його річ, а списати на когось іншого.

А життя показувало і вчило, що чим ти вище на посаді, тим більше можна собі й дозволити: можна і взагалі того ближнього в тюрму посадити і там згноїти, або вбити, вчинивши усе те чужими руками, усього лиш підняттям телефонної трубки у своєму робочому кабінеті.

Покоління, котре не мало в душі Бога, ніколи не дбало й про душу. Якщо живемо тільки раз, то треба й брати від життя все, що можна, бо ж життя одне. І та загребущість стосувалася далеко не знань чи цінностей духовних, якими треба збагачуватися, а передусім стосувалася благ матеріальних. Скрізь і всюди в пріоритеті було матеріальне.

По-друге, в нашій свідомості міцно закоренились подвійні стандарти або ж розходження між словом і ділом. Дотепер спостерігаємо, що той, хто за трибуною виголошує високопафосні слова про безкорисливу любов до батьківщини, любов до свого народу і служіння йому, про високу мораль і справедливість, про кришталеву чесність, в більшості – сам цим якостям не відповідає і навіть не намагається. Навпаки, це ж зручно, сховавшись зависоко патетичні фрази, виграти вибори і пройти до влади, щоб використати посадове крісло у своїх корисливих цілях!

Найгірше те, що ці стандарти поведінки прищепились дітям і живуть вже у наступних поколіннях. Навіть найменші діти з дитинства навчаються жити за подвійними стандартами. Знають, що є речі, які говоряться тільки на публіку й задля публіки. На ділі ж батько чи директор школи зовсім не такі, як виглядають за трибуною.

Дорослі самі не виконують того, чого вимагають у своїх дітей чи підлеглих, самі не живуть за принципами честі й справедливості, про які говорять. Їхні слова і дії – геть не співпадають. Ніколи не співпадають. Навпаки, в житті буває так, що той, хто не бреше – покараний, а хто постійно бреше й лицемірить та ще й уміє підлабузнитися до вчителя, ябедничає на своїх однокласників, – той у школі серед фаворитів.

Звідки родом корупція?

Звідки родом корупція? Якщо замислитися на цим питанням, то це ганебне явище закорінене в те ж радянське минуле, де принести щось із роботи чи привласнити суспільнебуло нормою.

Мої ровесники і старші, пам’ятають, як віталося в суспільстві, коли сусід, або той чи інший знайомий умів узяти. І байдуже, що узяти. Хто припер додому мішок муки и цукру, хто – меблі за складськими цінами, хто хабарем брав за свої послуги: довідочку потрібну виписав чи лікарняний.

Це уміння «урвать» в радянському суспільстві не лише віталося, а ще й називалося умінням жити. Якщо виняток існував, то був дуже малим. Бо чи не кожна жінка, навіть учителька, «пиляла» на кухні свого чоловіка, що в сусіда чи у кума і стінка новомодна є, і дача он яка, і авто «Жигуль» чи навіть «Волга» у дворі стоїть. Й колитой сусід при скромній заробітній платні зумів все це роздобути, а ти, дурню, нічого не можеш, то ти і справді або дурень, або ж невдаха!

І той пересічний «дурень» пнувся з усіх сил підлабузнювався до начальства і зраджував сам собе. Адже треба було якось до потрібної людини підійти, запросити її в гості, а пригостивши як належить при чарці й домовитись про потрібні привілеї чи навіть посаду вищу випросити. Це називалося «заиметь» корисні зв’язки, або «связі», які іноді виростали до могутніх і всемогутніх.

Адже той, у кого ці «связі» були, або хто умів ними обсаджуватися, оточував себе корисними людьми – був на голову вище від друзів і сусідів, бо міг усе «порєшать»: в кращому районі поза чергою квартиру, дружині з дитиною – путівочку в санаторій, сина-випускника – у гарний інститут прилаштувати, батькові-ветерану – високу пенсію, лікування в кращому санаторії та ще й авто поза чергою виклопотати… І жінки інших чоловіків ставлячи такого в приклад, казали не раз своєму тюхтієві: «Вчись жити!»

І за таке не було жодного покарання. Навпаки, коли колгоспник за мішок зерна, каністру соляри чи куль соломи міг бути покараний і навіть одержати тюремний строк, то голова колгоспу чи директор підприємства, або ж такий рішало, який крав у сотні разів більше, був недоторканим.

Всемогутні «связі» і свої люди…

Отак серед наших минулих поколінь, народжених у 40-50-60-х, і розросталися корінням усе вшир та вшир майбутні клани, зростав олігархат, росли й ставали великими корупціонери, яким завжди було під силу «порєшать» усе.

Вони, а вірніше – їхні діди та батьки, пройшли велику школу, навчилися, як зуміти вкрасти (або «відмити» чи отримати «відкат») так «чисто», що й комар носа не підточить. Уміли обвести вище керівництво «чистою» бухгалтерією, справними цифрами у планах та звітах. Цю школу передали своїм дітям. Уміння «порєшать» через систему корисних зв’язків вважалося вершиною уміння жити.

Такі партійні «папіки» вважалися найуспішнішими людьми і їхні діти вже з дитячого садочка демонстрували вищість і зверхність над своїми ровесниками. Вже з дитинства формувалися у відповідні клани: дружили й одружувалися на основі взаємної вигоди тільки з людьми свого кола.

Радянський інтелігент – інженер чи учитель –невдаха…

Абсолютним нікчемою вважали того, хто не міг вкрасти зі своєї роботианічогісінько. Проте мізерна зарплатня підштовхувала до дворушництва й інтелігенцію: демонструючи назовні абсолютні чесноти, чесності з самим собою дотримувалися хіба унікуми, диваки або простакуваті «дурні», яких у кожній з названих галузей на пальцях перелічити можна.

Більшість усе ж на хабарі спокушалася, заспокоюючи своє сумління тим, що беруть усі. Або ж тим, що мушу, бо ж треба якось жити, ростити дітей і т.п. А з часом вибудовувалася з цього приводу ціла філософія і кожен хизувався перед іншим так званим «умінням жити», демонструючи це уміння як дорогим (ліпше імпортним) одягом, так і новою сучасною стінкою у вітальні, новим авто, дачею, домашнім басейном чи сауною, колекцією дорогих вин, золотими ланцюжками та сережками на шиях у дружин та дочок і ще казна-якими благами, про які прості смертні навіть не здогадувалися.

«Уміли жити» далеко не всі…

Було у радянському суспільстві і ряд позитивних моментів. І один з них полягав у тому, що на студентську лаву потрапляли ще й діти тих же учителів, робітників чи колгоспників. Та це покоління теж було «зіпсоване». А саме – тим, що з дитинства було зазомбоване, виховане на фальшивих ідеалах Павки Корчагіна, Павліка Морозова та цілого ряду героїв-піонерів та комсомольців, комуністів і свято в ці ідеали вірило.

Система освіти була збудована у такий спосіб, що дитя, як тільки-но на ноги спиналося, вже знало «дедушку Лєніна» й ставило його в ряд поруч з батьком, а то й вище. Згадайте тільки невинний віршик «Я маленькая девочка. Я в школу не хожу. Я Ленина не видела, но я его люблю». Подібних віршиків як російською, так і мовами меншин було в букварях і читанках, а то й книжечках для дошкільного читання сотні. Дитячі хори виконували «Ленин всегда живой» і мав він як у тій пісні бути «в тебе и во мне».

«Партія сказала: «Нада!» Камсамол атвєтіл: «Да!»

Наше покоління було зіпсоване тим, що його спеціально ростили, якщо не на гарматне м'ясо, то на ідейних рабів, для яких мало не існувати своєї родини й роду, його дім мав бути там, куди покличе його Лєнін, комсомол чи партія. Він мав бути готовий їхати після закінчення професійного середнього чи вищого навчального закладу за призначенням куди завгодно, в будь-яку точку імперії, показану на карті.

Більшості випускників нашого рівненського водника світило «щастя» потрапити на вічне життя в російську глибинку чи в Середню Азію. Радянський Союз же великий.

Мене у свій час після закінчення Дубенського педучилища відправили на роботу в Кривий Ріг. Відпровадили тоді в Дніпропетровську область цілий наш випуск – понад сотню молоді (головно дівчат) із Західної України, яка ніколи в своєму житті не послуговувалася російською мовою, а там, потрапивши в цілком зросійщене середовище, мусила привчатися до інших норм і правил життя.

Нас тасували як карти, перемішуючи братні народи в плавильному казані імперії та роблячи з нас радянських людей без роду й племені. Молодь їхала з комсомольськими піснями освоювати цілину чи будувати БАМ. А категорія наївних ідейних дурнів, до яких у певній мірі належала і я, були готові ради ідеї спалювати своє життя й згорати як його кумир Павка Корчагін.

Любити себе було злом

Наше покоління зіпсоване тим, що нас не вчили любити й шанувати самих себе. Любити себе було злом. Нас вчили, що треба спалювати власне життя заради «Родіни», її ідеалів. Ти маєш згоріти, як смолоскип заради справи великого Лєніна, комуністичної партії.

Ти маєш бути «Всегда готов!», як зобов’язувався у піонерському салюті й на підсвідомості твоїй змалку було записано: коли тебе покличуть, ти не задумуючись, ні хвилини не гаючись, маєш піти в бій у першій лаві – в Афганістан чи ще куди тебе пошлють, або ж поїхати за комсомольським покликом будувати БАМ чи освоювати цілину. І пісні були відповідні із закликами: «Раньше думай о Родине, а потом о себе…»

Національне яничарство також родом із Союзу

Моє покоління, народжене наприкінці 50-х та у 60-х роках, що спиналося на ноги у роки хрущовської відлиги, а формувалося в роки брежнєвщини, не було таке нажахане репресіями, як покоління наших батьків та дідів. Хіба що в містах.

А у селі було вільніше. Проте ми абсолютно не знали своєї історії, ми втратили свої національні звичаї й традиції, наше покоління перестало навесні водити хороводи по гаях, перестало співати будь-яких народних пісень, а колишні вечорниці перетворилися на п’яні бешкети та дискотеки з чужою музикою. Ми втратили ту природню для українців поколінь наших дідів внутрішню цілісність, гідність і шляхетність, що у поляків називається «гонор шляхтича». Нас цього гонору позбавили. І навіть імена наші стали звучати по-іншому. Ми й тут змаліли, а найгірше те, що цього змаління навіть не помітили. Для багатьох з нас цілком природно називати себе та дітей не повними іменами – Петро, Василь, Марія чи Дарина, а Пєтя, Вася, Маша, Даша… Нині це змаління вже повернуло в інший бік. Вже пішли Естерки та Ернести.

Ось в усьому цьому й криються наші біди. Національне безпам’ятство, яничарство, втрата людської й національної гідності – це те, що нам потрібно здолати, щоб не втратити себе як народ.

Прийшла незалежність. Та чи змінилися ми?

Замайоріли нашіблакитно-жовті прапори. Ми і наші діти вдягнули вишиванки. Потроху відвикли від червонопрапорних Жовтневих свят, Першотравня та інших. Та чи за зовнішніми атрибутами змінилися внутрішньо ми самі? Хтось змінився. Хтось – ні на йоту. А хтось просто перефарбувався. Бо ж вигідно. І от дотепер спостерігаємо за політиканами, які гонорово демонструють найдорожчі, від найкращих майстринь вишиванки, а з високих трибун своєму народові відверто брешуть. Прикрившись вишиванкою, вони геть не соромляться брати хабарі. Хоч ліпше заробляти на відкатах. З кожної програми, з кожного проекту можна смикнути щось і собі. Звіти навчились зграбно писати. Тож так і смикають потроху з народу, підвищуючи комунальні виплати, податки, штрафи, урізуючи підлеглим зарплатню, а пенсіонерам – пенсії. І це підточує нашу державу.

Які б прогресивні реформи не впроваджувалися, як би ми про них голосно не говорили, та чи дадуть вони очікуваний результат, коли на всіх щаблях і рівнях хтось буде «уривати» якийсь куш для себе?

Яким би могутнім не було дерево, а коли в ньому завівся бодай один маленький черв’ячок, він почне його непомітно потроху точити. Спершу всохне одна гілочка. Потім друга. Коли не почати з шкідником боротися, не полікувати дерево, його загибель неминуча.

Так і в суспільстві. Арифметика тут проста. Ми станемо заможною й сильною нацією лиш тоді, коли здолаємо корупцію. Не на папері. В собі. В своєму сумлінні. Коли честь і гідність стануть не просто словами, а наповняться внутрішнім змістом для кожного.

Справедливим і чесним треба не здаватися, а таким бути. Бути. Не зраджувати передусім самому собі. Ось чому треба нам вчитися, а головне – навчати своїх дітей. У тому проста панацея від усіх бід.

На жаль, людська свідомість й особливо підсвідомість не може змінитися миттєво. Чи може вчорашній партократ, або ж його синок, нинішній олігарх, який крав усе життя, сьогодні раптом припинити красти?!

Не може й звичайний громадянин, який все життя в багатьох сферах життя давав чиновникам «на лапу», сьогодні враз припинити вирішувати свої проблеми у такий спосіб. Не можуть в одну мить щезнути вчорашні стереотипи, які в житті кількох поколінь складалися десятиріччями.

Скажете: «Та про що ви? Минуло ж бо вже тридцять років!» Так, минуло. Є чимало якісних змін. Маємо своїх Героїв. Вихідці з покоління 1990-х вже поклали свої молоді життя на вівтар своєї батьківщини. З кожними виборами ми сподіваємось, що нова влада вже буде чесна. І щоразу знову й знову розчаровуємося. А це свідчить, що вчорашні й позавчорашні стереотипи живі й навіть процвітають. Бо стереотип поведінки - це як хвороба, як вприснутий в організм небезпечний вірус. Він керує нашою свідомістю й передається в поколіннях. Від батьків до дітей, від дітей – до онуків. У лицеміра-батька виросте лицеміром син.

Дітей привілейованих кланів видно вже в дитячому садку, ще більше в школі: вони ведуть себе нахабно, їм все дозволено. Вихователі й учителі перед ними запобігливо стеляться, догоджають, аби не потрапити в прикру ситуацію. І ці дітки сідають на голову. Ми боїмося висловити їм зауваження, коли вони нецензурно лаються в публічних місцях. Як же? Це ж син отого-то! В нас навіть слово модне в лексиконі появилося – «мажор»!

Він на завбачливо придбаному татком авто може збити на дорозі людину. Він може купити водійські права, нахабно на дорозі їх порушувати, тому що знає: нічого йому за це не буде. Татко відмаже. Зробить таке син простих батьків – сидітиме у в’язниці. А він ні! «Мажорчиків» у судах легко відмазують від відповідальності. І того суддю, який за це діло покладе до кишені кругленьку суму, сумління не душить. На жаль, це ганебне вище в нашій країні давно стало нормою нашого життя.

Ось чому ми не віримо у зміни. Ось чому ми не віримо нікому. Коли знаходяться такі, що заробляють собі мільйони на війні, де гинуть чиїсь сини, й ніхто їх за це не судить, то як вірити?

Тридцять років незалежності – то вагома дата. Українці чимало за цей час досягли. Два майдани, наші добровольці, волонтери… Нам є чим пишатися. Маємо нових героїв.

Стоячи під прапорами, ми плачемо справжніми слізьми. Не підробними. Не граємо на публіку, коли виконуємо свій гімн. На захист своєї Вітчизни від російського агресора стали нові покоління. Ті, котрі народилися в 1990-х, а то й молодші. Чимало з них віддали за неї своє молоде життя.

Та наша біда в тім, що ми так і не здолали свою зіпсованість. На думку багатьох вчених етнологів, це явище типове для малих народів, які століттями не мали своєї державності.

Нас підточує наша невизначеність, безликість (ми досі не досягли бажаної суб’єктності на міжнародному рівні), інертність, та найбільше – відсутність гідності, шляхетності, самоповаги, внутрішнє плебейство, на якому й розцвіла пишним цвітом корупція.

Наука доводить, що серйозних змін слід чекати лиш тоді, коли до влади прийде третє покоління, народжене в молодій державі.

А нам, коли й справді хочемо щось змінити, треба пам’ятати, що все починається з малого. З того, як дитя непомітно іграшку з садочка додому принесло, а мама не зреагувала.

Зізнаймося самі собі на самоті, а чи не траплялося нам тихо «порєшать» питання щодо влаштування дитини в дитячий садочок, або дати хабар за вступ сина чи дочки до університету? Або ж за посаду заплатити дещицю, у суді дати прокурору, в лікарні – лікарю за потрібну довідочку, або заплатити за земельну ділянку під забудову в зручному місці?

Чи знайдуться серед нас такі, які ніколи такого не чинили?! Якщо знайдуться, то одиниці.

Коли нічого не змінюватимемо, наша зіпсованість перейде і в третє покоління. Кожен має усвідомити, що коли доведемо до згуби свою державу, чужа нам матінкою не стане. У нас немає іншого виходу, як усвідомити, що ми довели себе до краю й починати змінюватися. З себе розпочати. Бо ж це треба не закордонному дядькові для звіту, а нам самим. Для свого сина чи дочки, щоб не розпихати рідних дітей по закордонах, щоб не пхатися в гіркі найми й самим.

А коли дбаємо про майбутнє, то треба дивитися на перспективу: зміни потрібні для онуків та правнуків. Бо що ми їм прищепимо, з тим вони і житимуть. Чому 70 відсотків нашої молоді не бачать свого майбутнього у рідній державі й намагаються виїхати хоча б у сусідню Польщу, а звідти чкурнути до заможніших країн? Вони не вірять, що в Україні щось зміниться. Тож треба все зробити, аби вони повірили. Щоби відчули себе потрібними в своїй державі. Щоб стали з ентузіазмом працювати на рідну країну.

Наша влада сьогодні розповідає про здобутки. Як на мене, констатувати, що ми чогось досягли, можна буде лиш тоді, коли буде повернуто народові віру.

Людмила МАРЧУК, публіцист-етнолог, письменниця