Атланти українського тилу і незламного духу
Наша армія черпає силу й енергію лиш із нашої віри, всенародної любові й підтримки. У наших воїнів виростають крила, коли до них приїжджають волонтери. Вони, як найближча родина, дбають, обігрівають теплом своїх сердець. Привозять домашню консервацію, пиріжечки, варенички й усякі інші смаколики, передачі від рідних з теплими дитячими листами й малюнками, лікують добрим словом, доречним на війні гумором, а то й піснею. Бо нерідко беруть із собою артистів та майстрів слова.
Ще більше загораються в бійців очі, коли волонтери десь дістають і постачають їм не тільки нові берці та кевларові шоломи з бронежилетами, але й прилади нічного бачення, бойові дрони, автомобілі й тощо-тощо. Список бойових обладунків та спорядження, яке приходить до наших бійців з легкої волонтерської руки та чуйного небайдужого серця дивовижно великий. Українські волонтери працюють на фронті постачання як злагоджена професійна армія. Результат їхніх зусиль вражає. Від шкарпеток і берців до «Байрактара» і навіть супутника, яким нещодавно здивував всю Україну благодійний фонд Сергія Притули, недавнього актора й співака, згодом народного депутата.
Що рухає цими людьми, котрі стоять міцним мостом між армією і народом, жертовно працюючи на перемогу?
За волонтерською діяльністю стоїть високий патріотизм, любов до України і велике бажання якомога швидше здолати жорстокого окупанта, який нищить наші міста і села, вбиває мирних жителів і їхніх дітей. Вони свідомо пішли на це. А це титанічна щоденна праця. Без вихідних. Без часу на себе.
Сьогодні наше українське волонтерство є своєрідним мірилом нашої національної свідомості і єдності, внутрішньої міцності нашої нації. Приведу тут цитату з інтерв’ю, яке дав журналістам одного з українських видань захисник донецького аеропорту Дмитро: «Наша група трималася в аеропорту на одних волонтерах. У сам аеропорт вони не могли прорватися, але привозили допомогу на український блокпост в Піски. Вони везли їжу, предмети гігієни, одяг і взуття, тепловізори, приціли та інше спорядження. Все це нам передавали від простих українців. Держава, крім автоматів і патронів, нічого не давала. Були ще бронежилети, але дуже погані. Волонтери привезли нам нормальні – 4-го классу захисту. Ми знали, що про нас пам’ятають, відчували підтримку народу».
Чому волонтерство в Україні не зародилося у 1990-х?
У мене збереглося число «Вісника» рівненської громадської організації «Волинський ресурсний центр» 2003 р., де поясненню слова «волонтер» я присвятила цілу статтю. Нині нам важко повірити, що на той час навіть це слово «волонтер» в Україні було незрозумілим і довелося розтлумачувати його значення, переклавши українською як «доброволець». В статті розповідалося, як вітається в демократичних країнах ініціатива присвячувати свій вільний час найрізноманітнішим добрим справам. Коли люди добровільно йдуть щось робити заради спільного громадського блага – це, власне, і є головна ознака демократії.
Проте одна стаття погоди не зробила. Хоч громадських організацій створилося в той час чимало, вони потроху навчалися писати проекти й стали здобувати перші грантові кошти. Але помітної громадської ініціативи вони не пробудили. Суспільство було консервативне й жило у своїх повсякденних клопотах. Перший сплеск волонтерства датується часом проведення Євро-2012. Та чи була це всенародна ініціатива, що йшла знизу? Волонтерами для Євро 2012 підбирали молодих презентабельних дівчат і хлопців зі знанням англійської мови, навчали їх етикету, вдягли у спеціальну форму, адже мали зустрічати гостей та виконувати ряд інших організаційних функцій. Справжнє народне волонтерство народилося лиш у час всенародних революцій: Помаранчевого Майдану та революції Гідності. Чому ми так довго йшли до цього?
Передусім тому, що українським активістам у нашій молодій державі на той час треба було докладати максимум зусиль, аби розбудити таку громадську ініціативу, розбивши дощенту в людській свідомості відомий принцип «моя хата скраю». Так, у дорадянські часи існували і у нас гарні традиції добровільної колективної праці. Організувати толоку, щоб збудувати якійсь бідній вдові чи сироті хатину, гуртом поприбирати на цвинтарях покинуті могили, або ж почистити замулені водойми. Попереду завжди йшла молодь – дівочі й парубочі громади. Проте усі ці гарні традиції були убиті радянськими репресіями та роками окупації.
«Але ж радянська влада декларувала колективізм! Та чомусь при тому колективізмі принцип «не висувайся» став неписаним законом. Занадто глибоко той лад копирсався у людському житті. Ініціатива ж натомість присікалася, а то й наказувалася. Того, хто її виявляв, брали на замітку. «Що тобі більше всіх треба?» «Чого випендрюєшся? Думаєш, що від усіх розумніший?» - знайомі вислови, чи не так? Ті, хто жив у радянські часи, виховувався в радянській школі, підтвердить це. Вирізнятися з сірої одноликої маси і, тим паче, висуватися з якоюсь ініціативою люди остерігалися.
Імперії не потрібні особистості. Імперії потрібні слухняні виконавці. Українці були навчені гірким досвідом радянських репресій. Страх зробити чи сказати щось не так, закорінений у свідомості попередніх поколінь здатне здолати лиш молоде покоління, виховане у вільній державі. Ось ми, українці, за тридцять років нарешті до цього й прийшли. Нашу свободу вже виборюють і, на жаль, вмирають на полі бою народжені в дев’яностих ХХ-го сторіччя та першого десятиліття ХХІ-го. Виховані та народжені у вільній країні суттєво відрізняються від тих, котрі росли під пресом колоніальної системи. Вони не бояться висловлювати свою думку та виявляти ініціативу.
Яскравим прикладом цьому наша армія – ЗСУ. Вона суттєво відрізняється від війська нашого окупанта - РФ. І не лише респектабельним зовнішнім виглядом. В нашій армії що не воїн - то особистість. Він мислить, креативить, проявляє ініціативу. Натомість армія ерефії схожа на стадо безликих рабів або найманців. Навіть опинившись у критичній ситуації, без командування, їхній солдат жодної ініціативи не виявить. «Я человек маленький» - нерідко чуємо від їхніх полонених, коли їх запитують, чому він прийшов в Україну, став окупантом. Ще більше дивуєшся, коли чуєш, що людина начебто і освіту має вищу, а самостійно мислити нездатна.
Україна не Росія. Ми - гідні нащадки наших славних пращурів
Два наші майдани – Помаранчева революція (2004-2005 рр.) та революція Гідності (2013-2014 рр.) показали всьому світові, хто такі українці. Нам не потрібен цар, що владним перстом вказуватиме, куди нам іти і що робити. Нам властива самоорганізація знизу. Нам характерно мислити, висловлювати власне бачення, свою ініціативу на загал, подавати її на обговорення, в процесі якого та ініціатива обростає доповненнями, шліфується і дружно виконується. Два наші майдани дали нам неабиякий досвід для розвитку всенародної самоорганізації, головно – справи благодійності й волонтерства.
А коли в 2014-му російський агресор пішов на нас війною, окупував Крим та шляхом провокацій пішов на Донбас і Луганщину, він не сподівався, що на захист України постануть ті незнані народні пасіонарії - добровольці, котрі навіть у капцях на босу ногу пішли на передній край боронити свою рідну землю. Не заради якихось благ. За покликом серця. Услід за ними згуртувалися й могутнім щитом постали ті, хто з «миру по нитці» став збирати народні кошти й закуповувати для бійців одяг, амуніцію, годувати армію. Ось де гідний приклад. Саме ця народна самоорганізація і зберегла нашу державність у той непростий час. Як не згадати тут славетну УПА, вісімдесятиріччя якої ми нині відзначаємо. Армія без держави, оперта на народну ініціативу, боролася в неймовірно важких обставинах з кількома окупантами і ця боротьба тривала понад десятиріччя лиш завдяки тим українським родинам, котрі, ризикуючи своїм життям, підтримували повстанців усім, чим могли.
Від 2014-го минуло вісім літ. За час, поки внаслідок Мінських угод тривало т.зв. перемир’я, виросла й зміцніла українська армія. Пройшов свою якісну еволюцію, розвинувся і структуризувався, став більш професійним і волонтерський рух. Повномасштабна російсько-українська війна стала для нас випробуванням на витривалість і міцність. Ми вистояли в перші дні. Боремось і перемагаємо. Де секрет нашої міцності? Ми забули про вчорашні конфлікти. Стали дружніші. Свідоміші. Стали єдиною родиною. Міцним кулаком. Нацією.
До сліз зворушують розповіді, як організувалися наші люди в окупованих містах. Ховаючись від окупантів пекли хліб у приміщенні закритого дитячого садочка (чи у когось удома) і несли ту хлібину до кожної голодної бабусі чи матері з маленькою дитиною – до усіх, хто без цього куска хліба міг би померти з голоду. Не думали в ту мить про небезпеку.
Днями, 29 серпня,у селі Мирча під Києвом, неподалік Бородянки було відкрито меморіальний знак рівненським волонтерам Сергієві Ільчуку та Михайлові Супруну, які загинули від рук рашистських окупантів. Покинувши удома свої сім’ї, молоді чоловіки, батьки малолітніх дітей, везли допомогу людям окупованої Бородянки. І були розстріляні окупантами, а їхні автомобілі спалені. Подібних історій в Україні, на жаль, чимало.
Волонтери – теж бійці, які виконують свою високу патріотичну місію
Коли вже записався добровольцем до цього фронту, тоді не думаєш про небезпеку, а цим живеш і невтомно працюєш. Нові й нові цілі диктують тобі потреби твого народу. Потреби бійців на фронті. Потреби тих громадян, хто опинився в скрутному становищі. Без домівки. Без їжі й одягу.
Прості українські жінки, вчорашні домогосподарки, люди різних професій організували постійно діючі кухонні цехи, на яких окрім традиційних тушкованих солянок та м’ясних консервів, стали готувати для бійців ЗСУ сушені борщові набори. Це те, що не псується у спеку, не обтяжує бійців під час пересування, а гаряча страва швидко готується за першої можливості це зробити. І пахне бійцям той борщ домашнім теплом.
Справою честі для багатьох людей (більше жінок) стало плетіння маскувальних сіток для потреб ЗСУ. Інші сіли за швейні машинки, щоб шити для потреб наших воїнів військову форму. Серед простих швей і ті, котрі у мирному часі шили дизайнерські колекції або ж весільні чи вечірні сукні. Така потреба воєнного часу.
Тим, котрі заповзялися збирати кошти на дрони та прилади нічного бачення, знадобився колишній, набутий у мирному житті, менеджерський хист. Хтось у скрутних обставинах такий хист у собі відкрив. Так, уся країна прозріла з дива, коли побачила в рядах волонтерів людей публічних, відомих. До волонтерської справи долучилися актори, співаки, відомі телеведучі, громадські діячі, депутати, чиновники – люди різних професій без огляду на свої посади й позиції у мирному житті.
Сьогодні допомагати армії своєї країни – це позиція кожної тверезомислячої людини. І той, хто може щось робити, має працювати на перемогу. Наша сила в єдності й одностайності, в єдиному злагодженому пориві й дії.
Волонтерство – широкий плацдарм для творчої ініціативи
І, варто підкреслити, - для особистісного росту й розвитку кожного, хто задіяний у волонтерському русі. Бо це неймовірно широке поле для діяльності та різних ініціатив. Тут навчаються працювати за сучасними технологіями й стандартами. Тут майданчик для цікавих знайомств. Тут зустрічаються, спілкуються, знаходять друзів, і навіть закохуються й одружуються. Які приємні емоції переживає кожен з нас, споглядаючи в мережах світлини з волонтерських,фронтових, або ж волонтерсько-фронтових весіль!
Сьогодні ж бо такий час, що всі про всіх знають. Інформація розповсюджується одним порухом думки і пальчика на кнопці «поділитися» у твоєму смартфоні, айфоні чи ПК. У тих же мережах оприлюднюють звіти волонтерських організацій, яких в Україні сотні. Бо волонтери на власному досвіді знають, що робота в тіні, без оприлюднення звітів породжує в людей недовіру, і тоді летять шкереберть всі попередні зусилля. Недовіра зводить нанівець всю волонтерську ініціативу. Люди, які тобі не довіряють, ніколи не дадуть кошти навіть на найблагородніші цілі. Підсилюють такі настрої шахраї. Такі люди, як і зрадники-колаборанти, котрі пішли на співпрацю з ворогом, також, на жаль, трапляються. Тож волонтерські організації, які справді намагаються бути максимально прозорими, розповідають про свою діяльність, ілюструючи розповідь промовистими світлинами.
За кожним звітом стоїть величезна праця. Організація дитячих блокпостів, благодійні й творчі вечори, постійні благодійні заходи, ді-джей паради, продаж витворів ужиткового мистецтва, організація лотів з посиденьками, розташування скриньок для збору коштів у торгових точках міста, організація ярмарків – то далеко не повний перелік, до яких методів вдаються волонтери,чого лиш не вигадують,щоб зібрати потрібні кошти. І не лише в межах свого міста, країни, але й поза її межами. Чом не використати ситуацію, що в Європі стільки знайомих українців! Їх же в першу чергу можна залучити до волонтерської діяльності! Хай не накопичують в собі почуття провини за те, що покинули в біді рідну землю, а попрацюють на ЗСУ. І це діє. Вдається. Українські біженці від війни варять українські борщі і співають українських пісень! Збирають кошти від того борщу плюс вдячні благодійні внески за гарний спів, а заодно знайомлячись з іноземцями, залучають і їх до волонтерської ініціативи.
В мережах чимало постів із запрошенням долучатися до волонтерського руху. Запрошують до участі в спеціальних навчальних програмах. Молодь навчають, як стати ефективним волонтером та допомагають розвивати конкретні програми у своїх містах.
Чом не долучитися молодій людині, яка сповнена енергії і шукає себе, до такої програми! Сьогодні напрямків волонтерства дуже багато. Обирай, що тобі ближче до душі. Окрім участі в зборі коштів на квадрокоптери для бійців, які є розхідним матеріалом і падають чи не щодня, є ще й екологічний, освітній, мистецький, психологічний, зоозахисний та безліч інших гуманітарних напрямків діяльності! Адже в країні, яка внаслідок війни та ворожих обстрілів переживає тяжкі часи, виникає дуже багато людських потреб. Комусь треба полагодити дах чи засклити вікна, когось врятувати від голоду чи холоду, а комусь забезпечити реабілітацію після важкого поранення чи витягнути з тяжкої депресії, спричиненої пережитим в окупації.
Є в нас чимало волонтерів, які працюють у сфері ІТ-технологій, є велике поле діяльності в мережах, де теж кипить війна. З тими, котрі заповнюють інфопростір фразами типу «народ устал от войни», «Європа устала от украінскава вапроса» – треба і боротися, і працювати. Тож люди з небайдужим серцем патріота в Україні нині не менш потрібні як ті, котрі борються на передовій у рядах ЗСУ. І одні й другі є нашим найдорожчим людським ресурсом, без якого ворога не здолати.
Ще більше загораються в бійців очі, коли волонтери десь дістають і постачають їм не тільки нові берці та кевларові шоломи з бронежилетами, але й прилади нічного бачення, бойові дрони, автомобілі й тощо-тощо. Список бойових обладунків та спорядження, яке приходить до наших бійців з легкої волонтерської руки та чуйного небайдужого серця дивовижно великий. Українські волонтери працюють на фронті постачання як злагоджена професійна армія. Результат їхніх зусиль вражає. Від шкарпеток і берців до «Байрактара» і навіть супутника, яким нещодавно здивував всю Україну благодійний фонд Сергія Притули, недавнього актора й співака, згодом народного депутата. Що рухає цими людьми, котрі стоять міцним мостом між армією і народом, жертовно працюючи на перемогу?
За волонтерською діяльністю стоїть високий патріотизм, любов до України і велике бажання якомога швидше здолати жорстокого окупанта, який нищить наші міста і села, вбиває мирних жителів і їхніх дітей. Вони свідомо пішли на це. А це титанічна щоденна праця. Без вихідних. Без часу на себе.
Сьогодні наше українське волонтерство є своєрідним мірилом нашої національної свідомості і єдності, внутрішньої міцності нашої нації. Приведу тут цитату з інтерв’ю, яке дав журналістам одного з українських видань захисник донецького аеропорту Дмитро: «Наша група трималася в аеропорту на одних волонтерах. У сам аеропорт вони не могли прорватися, але привозили допомогу на український блокпост в Піски. Вони везли їжу, предмети гігієни, одяг і взуття, тепловізори, приціли та інше спорядження. Все це нам передавали від простих українців. Держава, крім автоматів і патронів, нічого не давала. Були ще бронежилети, але дуже погані. Волонтери привезли нам нормальні – 4-го классу захисту. Ми знали, що про нас пам’ятають, відчували підтримку народу».
Чому волонтерство в Україні не зародилося у 1990-х?
У мене збереглося число «Вісника» рівненської громадської організації «Волинський ресурсний центр» 2003 р., де поясненню слова «волонтер» я присвятила цілу статтю. Нині нам важко повірити, що на той час навіть це слово «волонтер» в Україні було незрозумілим і довелося розтлумачувати його значення, переклавши українською як «доброволець». В статті розповідалося, як вітається в демократичних країнах ініціатива присвячувати свій вільний час найрізноманітнішим добрим справам. Коли люди добровільно йдуть щось робити заради спільного громадського блага – це, власне, і є головна ознака демократії.
Проте одна стаття погоди не зробила. Хоч громадських організацій створилося в той час чимало, вони потроху навчалися писати проекти й стали здобувати перші грантові кошти. Але помітної громадської ініціативи вони не пробудили. Суспільство було консервативне й жило у своїх повсякденних клопотах. Перший сплеск волонтерства датується часом проведення Євро-2012. Та чи була це всенародна ініціатива, що йшла знизу? Волонтерами для Євро 2012 підбирали молодих презентабельних дівчат і хлопців зі знанням англійської мови, навчали їх етикету, вдягли у спеціальну форму, адже мали зустрічати гостей та виконувати ряд інших організаційних функцій. Справжнє народне волонтерство народилося лиш у час всенародних революцій: Помаранчевого Майдану та революції Гідності. Чому ми так довго йшли до цього?
Передусім тому, що українським активістам у нашій молодій державі на той час треба було докладати максимум зусиль, аби розбудити таку громадську ініціативу, розбивши дощенту в людській свідомості відомий принцип «моя хата скраю». Так, у дорадянські часи існували і у нас гарні традиції добровільної колективної праці. Організувати толоку, щоб збудувати якійсь бідній вдові чи сироті хатину, гуртом поприбирати на цвинтарях покинуті могили, або ж почистити замулені водойми. Попереду завжди йшла молодь – дівочі й парубочі громади. Проте усі ці гарні традиції були убиті радянськими репресіями та роками окупації.
«Але ж радянська влада декларувала колективізм! Та чомусь при тому колективізмі принцип «не висувайся» став неписаним законом. Занадто глибоко той лад копирсався у людському житті. Ініціатива ж натомість присікалася, а то й наказувалася. Того, хто її виявляв, брали на замітку. «Що тобі більше всіх треба?» «Чого випендрюєшся? Думаєш, що від усіх розумніший?» - знайомі вислови, чи не так? Ті, хто жив у радянські часи, виховувався в радянській школі, підтвердить це. Вирізнятися з сірої одноликої маси і, тим паче, висуватися з якоюсь ініціативою люди остерігалися.
Імперії не потрібні особистості. Імперії потрібні слухняні виконавці. Українці були навчені гірким досвідом радянських репресій. Страх зробити чи сказати щось не так, закорінений у свідомості попередніх поколінь здатне здолати лиш молоде покоління, виховане у вільній державі. Ось ми, українці, за тридцять років нарешті до цього й прийшли. Нашу свободу вже виборюють і, на жаль, вмирають на полі бою народжені в дев’яностих ХХ-го сторіччя та першого десятиліття ХХІ-го. Виховані та народжені у вільній країні суттєво відрізняються від тих, котрі росли під пресом колоніальної системи. Вони не бояться висловлювати свою думку та виявляти ініціативу.
Яскравим прикладом цьому наша армія – ЗСУ. Вона суттєво відрізняється від війська нашого окупанта - РФ. І не лише респектабельним зовнішнім виглядом. В нашій армії що не воїн - то особистість. Він мислить, креативить, проявляє ініціативу. Натомість армія ерефії схожа на стадо безликих рабів або найманців. Навіть опинившись у критичній ситуації, без командування, їхній солдат жодної ініціативи не виявить. «Я человек маленький» - нерідко чуємо від їхніх полонених, коли їх запитують, чому він прийшов в Україну, став окупантом. Ще більше дивуєшся, коли чуєш, що людина начебто і освіту має вищу, а самостійно мислити нездатна.
Україна не Росія. Ми - гідні нащадки наших славних пращурів
Два наші майдани – Помаранчева революція (2004-2005 рр.) та революція Гідності (2013-2014 рр.) показали всьому світові, хто такі українці. Нам не потрібен цар, що владним перстом вказуватиме, куди нам іти і що робити. Нам властива самоорганізація знизу. Нам характерно мислити, висловлювати власне бачення, свою ініціативу на загал, подавати її на обговорення, в процесі якого та ініціатива обростає доповненнями, шліфується і дружно виконується. Два наші майдани дали нам неабиякий досвід для розвитку всенародної самоорганізації, головно – справи благодійності й волонтерства.
А коли в 2014-му російський агресор пішов на нас війною, окупував Крим та шляхом провокацій пішов на Донбас і Луганщину, він не сподівався, що на захист України постануть ті незнані народні пасіонарії - добровольці, котрі навіть у капцях на босу ногу пішли на передній край боронити свою рідну землю. Не заради якихось благ. За покликом серця. Услід за ними згуртувалися й могутнім щитом постали ті, хто з «миру по нитці» став збирати народні кошти й закуповувати для бійців одяг, амуніцію, годувати армію. Ось де гідний приклад. Саме ця народна самоорганізація і зберегла нашу державність у той непростий час. Як не згадати тут славетну УПА, вісімдесятиріччя якої ми нині відзначаємо. Армія без держави, оперта на народну ініціативу, боролася в неймовірно важких обставинах з кількома окупантами і ця боротьба тривала понад десятиріччя лиш завдяки тим українським родинам, котрі, ризикуючи своїм життям, підтримували повстанців усім, чим могли.
Від 2014-го минуло вісім літ. За час, поки внаслідок Мінських угод тривало т.зв. перемир’я, виросла й зміцніла українська армія. Пройшов свою якісну еволюцію, розвинувся і структуризувався, став більш професійним і волонтерський рух. Повномасштабна російсько-українська війна стала для нас випробуванням на витривалість і міцність. Ми вистояли в перші дні. Боремось і перемагаємо. Де секрет нашої міцності? Ми забули про вчорашні конфлікти. Стали дружніші. Свідоміші. Стали єдиною родиною. Міцним кулаком. Нацією.
До сліз зворушують розповіді, як організувалися наші люди в окупованих містах. Ховаючись від окупантів пекли хліб у приміщенні закритого дитячого садочка (чи у когось удома) і несли ту хлібину до кожної голодної бабусі чи матері з маленькою дитиною – до усіх, хто без цього куска хліба міг би померти з голоду. Не думали в ту мить про небезпеку.
Днями, 29 серпня,у селі Мирча під Києвом, неподалік Бородянки було відкрито меморіальний знак рівненським волонтерам Сергієві Ільчуку та Михайлові Супруну, які загинули від рук рашистських окупантів. Покинувши удома свої сім’ї, молоді чоловіки, батьки малолітніх дітей, везли допомогу людям окупованої Бородянки. І були розстріляні окупантами, а їхні автомобілі спалені. Подібних історій в Україні, на жаль, чимало.
Волонтери – теж бійці, які виконують свою високу патріотичну місію
Коли вже записався добровольцем до цього фронту, тоді не думаєш про небезпеку, а цим живеш і невтомно працюєш. Нові й нові цілі диктують тобі потреби твого народу. Потреби бійців на фронті. Потреби тих громадян, хто опинився в скрутному становищі. Без домівки. Без їжі й одягу.
Прості українські жінки, вчорашні домогосподарки, люди різних професій організували постійно діючі кухонні цехи, на яких окрім традиційних тушкованих солянок та м’ясних консервів, стали готувати для бійців ЗСУ сушені борщові набори. Це те, що не псується у спеку, не обтяжує бійців під час пересування, а гаряча страва швидко готується за першої можливості це зробити. І пахне бійцям той борщ домашнім теплом.
Справою честі для багатьох людей (більше жінок) стало плетіння маскувальних сіток для потреб ЗСУ. Інші сіли за швейні машинки, щоб шити для потреб наших воїнів військову форму. Серед простих швей і ті, котрі у мирному часі шили дизайнерські колекції або ж весільні чи вечірні сукні. Така потреба воєнного часу.
Тим, котрі заповзялися збирати кошти на дрони та прилади нічного бачення, знадобився колишній, набутий у мирному житті, менеджерський хист. Хтось у скрутних обставинах такий хист у собі відкрив. Так, уся країна прозріла з дива, коли побачила в рядах волонтерів людей публічних, відомих. До волонтерської справи долучилися актори, співаки, відомі телеведучі, громадські діячі, депутати, чиновники – люди різних професій без огляду на свої посади й позиції у мирному житті.
Сьогодні допомагати армії своєї країни – це позиція кожної тверезомислячої людини. І той, хто може щось робити, має працювати на перемогу. Наша сила в єдності й одностайності, в єдиному злагодженому пориві й дії.
Волонтерство – широкий плацдарм для творчої ініціативи
І, варто підкреслити, - для особистісного росту й розвитку кожного, хто задіяний у волонтерському русі. Бо це неймовірно широке поле для діяльності та різних ініціатив. Тут навчаються працювати за сучасними технологіями й стандартами. Тут майданчик для цікавих знайомств. Тут зустрічаються, спілкуються, знаходять друзів, і навіть закохуються й одружуються. Які приємні емоції переживає кожен з нас, споглядаючи в мережах світлини з волонтерських,фронтових, або ж волонтерсько-фронтових весіль!
Сьогодні ж бо такий час, що всі про всіх знають. Інформація розповсюджується одним порухом думки і пальчика на кнопці «поділитися» у твоєму смартфоні, айфоні чи ПК. У тих же мережах оприлюднюють звіти волонтерських організацій, яких в Україні сотні. Бо волонтери на власному досвіді знають, що робота в тіні, без оприлюднення звітів породжує в людей недовіру, і тоді летять шкереберть всі попередні зусилля. Недовіра зводить нанівець всю волонтерську ініціативу. Люди, які тобі не довіряють, ніколи не дадуть кошти навіть на найблагородніші цілі. Підсилюють такі настрої шахраї. Такі люди, як і зрадники-колаборанти, котрі пішли на співпрацю з ворогом, також, на жаль, трапляються. Тож волонтерські організації, які справді намагаються бути максимально прозорими, розповідають про свою діяльність, ілюструючи розповідь промовистими світлинами.
За кожним звітом стоїть величезна праця. Організація дитячих блокпостів, благодійні й творчі вечори, постійні благодійні заходи, ді-джей паради, продаж витворів ужиткового мистецтва, організація лотів з посиденьками, розташування скриньок для збору коштів у торгових точках міста, організація ярмарків – то далеко не повний перелік, до яких методів вдаються волонтери,чого лиш не вигадують,щоб зібрати потрібні кошти. І не лише в межах свого міста, країни, але й поза її межами. Чом не використати ситуацію, що в Європі стільки знайомих українців! Їх же в першу чергу можна залучити до волонтерської діяльності! Хай не накопичують в собі почуття провини за те, що покинули в біді рідну землю, а попрацюють на ЗСУ. І це діє. Вдається. Українські біженці від війни варять українські борщі і співають українських пісень! Збирають кошти від того борщу плюс вдячні благодійні внески за гарний спів, а заодно знайомлячись з іноземцями, залучають і їх до волонтерської ініціативи.
В мережах чимало постів із запрошенням долучатися до волонтерського руху. Запрошують до участі в спеціальних навчальних програмах. Молодь навчають, як стати ефективним волонтером та допомагають розвивати конкретні програми у своїх містах.
Чом не долучитися молодій людині, яка сповнена енергії і шукає себе, до такої програми! Сьогодні напрямків волонтерства дуже багато. Обирай, що тобі ближче до душі. Окрім участі в зборі коштів на квадрокоптери для бійців, які є розхідним матеріалом і падають чи не щодня, є ще й екологічний, освітній, мистецький, психологічний, зоозахисний та безліч інших гуманітарних напрямків діяльності! Адже в країні, яка внаслідок війни та ворожих обстрілів переживає тяжкі часи, виникає дуже багато людських потреб. Комусь треба полагодити дах чи засклити вікна, когось врятувати від голоду чи холоду, а комусь забезпечити реабілітацію після важкого поранення чи витягнути з тяжкої депресії, спричиненої пережитим в окупації.
Є в нас чимало волонтерів, які працюють у сфері ІТ-технологій, є велике поле діяльності в мережах, де теж кипить війна. З тими, котрі заповнюють інфопростір фразами типу «народ устал от войни», «Європа устала от украінскава вапроса» – треба і боротися, і працювати. Тож люди з небайдужим серцем патріота в Україні нині не менш потрібні як ті, котрі борються на передовій у рядах ЗСУ. І одні й другі є нашим найдорожчим людським ресурсом, без якого ворога не здолати.
Людмила МАРЧУК
