Про стару вулицю на «Волі»

На колишньому історичному передмісті Рівного, яке мало назву «Воля», є невеличка затишна вулиця, якавід 1993 рокуносить ім'я останнього кошового Запорізької СічіПетра Калнишевського. З найдавніших часів відома її назва Сарайна, пізніше Миловарна. В радянський час носила вулиця ім'я одного з найлютіших ворогів українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Василя Боженка.

Топонім Миловарна пов'язаний із розміщенням на цій вулиці в першій пол. ХХ ст. підприємства, яке виготовляло мило. За польської влади вулицю називали «Мидлярна».Парова фабрика мила «М.Stok», власником якої був Мойша Сток,знаходилася між сучасними вулицями Петра Калнишевського і Петра Дорошенка. Як свідчать архівні документи, на вулиці Мидлярній на 1935 рік було 46 приватних будинків, більшість з яких були дерев'яними, цегляний 2-поверховий був лише один.

У міжвоєнний період на старій Мидлярній жило переважно єврейське населення.Найстрашніші часи для мешканців вулиці настали з окупацією нашого міста нацистами. Саме район Волі був перетворений у єврейське гетто і за два роки окупації вулиця опустіла, її мешканці стали невинними жертвами голокосту.

Ще в дитинстві я не раз чула спогади своєї мами Софії Войчук-Луковської про вулицю, якою вона у І930-і роки ходила до школи. Навчалася мама у 7-класній польській школі ім. Генріха Сенкевича (тепер Рівненська гімназія № 3), яка знаходилася поруч із Миловарною. Розповідала мама про вулицю, яка мала крутий спуск і діти всю зиму влаштовували тамковзанку, з’їжджаючи на санчатах, а частіше просто на шкільних портфелях. В моїй дитячій уяві завжди це була гамірна весела вулиця.

Нині ж, зібравши спогади декількох жінок поважного віку, життя яких пов’язане із старю Миловарною, вимальовується доволі сумна прадавня історія вулиці і її мешканців.

Сьогодні на вул. П.Калнишевського живе вже четверте повоєнне покоління, яким важко уявити собі той страх насилля і смерті, який панував на цьому крутому пагорбі поруч із найстарішою рівненською школою.

Найстарша мешканка вулиці Таїсія Іванівна Коцур (фото), яка 8-річною дівчинкою разом з мамою і старшою сестричкою Галею у 1943 році німецькими окупантами була переселена сюди з вул. Тополевої (тепер - вул. В.Чорновола), вулицю пам’ятає з тих далеких часів.

Зі спогадів Таїсії Коцур:

«Моє дівоче прізвище Гемза. Мій батько Ян Гемза був поляк, а мама - українка. Батько служив їздовим у князя Любомирського і князь подарував йому коней та бричку, чим батько і заробляв. Наша сім'я мешкала на вулиці Тополевій біля перехрестя з сучасною вулицею Степана Бандери. Тато помер у 1939 році і мама залишилася з малими дітьми. Коли ж Рівне окупували німці, то якраз напроти нашого будинку вони створили концтабір, в якому за огорожею з колючого дроту утримували дуже багато радянських військовополонених.Потім німці нам сказали виселитися із нашого будинку і йти у «єврейський квартал», бо на нашій землі вони хотіли будувати якісь споруди для своїх потреб. Родичів, до яких ми могли б притулитися, у нас не було і мама, взявши нас, пішла шукати житло. Будинки на вулиці Миловарній були пусті, то ж мама вибирала хату, де хоча б були цілі вікна і двері. Миловарну вулицю часто бомбили, адже вона знаходиться неподалік залізниці. Із-за тих бомбардувань ми мало ночували вдома, а разом із сусідами йшли в Колоденку. Там спали на сіні в чиємусь хліві, зупинялися на нічліг, де прийдеться. Я пам’ятаю ту ніч, коли оголосили, що закінчилася війна, і ми вперше ночували вдома. Яка то була насолода спати на своїй подушечці у своєму ліжку! Яка то була радість від тієї тиші!Я пам’ятаю, як по сусідній вулиці Пересопницькій їхали, відступаючи на захід, німці.Двоє гітлерівців зайшли в нашу хату, наставили на маму автомат і вимагали дати їм «яйка і млеко»,а ми перелякано тулилися до стіни, бо вже думали, що нас уб’ють. Сильно поруйнована була наша вулиця після бомбардування. Замість багатьох будинків утворилися вирви.

З повоєнних років пам'ятаю, що наша вулиця була вимощена бруківкою. Світла в хатах не було, палили каганцями. Опалення – «буржуйки».Топили грубки хто чим міг, дерева зрізали, навіть фруктові знищили. Ми потроху порізали дошки із нашої старої хати, яку перевезли з Тополевої.

А взимку до нас з усіх сусідніх вулиць сходилася дітвора кататися на санчатах, адже наша вулиця має доволі крутий схил з двох сторін.

Багато мешканців нашої вулиці працювало на миловарному заводі,який пізніше був переобладнаний на фабрику валянок, яка перейшла сюди з вул. Хмільної. Пізніше, коли збудували високовольтний завод, люди стали влаштовуватися туди на роботу.

Я навчалася спочатку у польській школі, яка займала половину приміщення школи№ 3 (друга половина була українська школа). Коли ж у 1946 році поляки звідси виїхали до Польщі, нас, польських дітей, перевели в російську школу№ 5».

Пані Таїсія закінчила спочатку кооперативний технікум у Рівному, потім – Львівський торгово-економічний інститут. До речі, навчалася вона у Рівному разом із майбутнім Президентом України Леонідом Кравчуком і добре його пам’ятає.

Зі спогадів Віри Москальової-Ярошевич:

«Коли розпочалася війна, наша сім’я жила в будинку на вул. Тополевій (тепер вул. В. Чорновола), знімаючи половину будинку у власника німця на прізвище Рашка. Мої батьки одружилися у І930 році і вже до війни у сім’ї було троє дітей. На Тополевій ми жили до І94І року. Коли ж сюди прийшли німці і зробили у Рівному столицю Рейхскомісаріату, то українців і поляків з цього району виселили. Батько казав, що призначений був німець, який водив його містом, щоб тато міг вибрати собі житло. Привів він тата на Миловарну і вказав на будинок, який був якраз напроти вул. Сенкевича. Це був одноповерховий будинок на три квартири. Пам’ятаю, що сусідом у нас був поляк Ларік Михайлевич. Будинок раніше належав єврейській родині і його господар, переживши війну десь у Середній Азії, потім приїжджав у Рівне і хату цю продав іншим людям.Ми знову залишилися без житла. Це був І953 рік.Батько після війни працював на Рівненському пивзаводі і директор цього підприємства, пожалівши нашу сім’ю із трьома малими дітьми, надав нам житло прямо на пивзаводі.

Усю війну ми прожили на Миловарній. Поруч були вулиці, де було єврейське гетто. Я пам’ятаю цих людей, які носили на грудях і на спині нашиті жовті круглі латки. Це були євреї, які були фахівцями, мали спеціальність потрібну окупантам, їх німці ще на деякий час залишили в живих.

Пам’ятаю бомбардування міста, особливо район залізничного вокзалу. Вокзал і колія були поруч з нами, то від вибухів постійно вилітали шибки, було дуже страшно. Тоді тато відвіз нас, дітей, до своєї мами на «Кавказ». У дворі в бабусі він викопав сховок і ми, коли прилітали літаки бомбити, там переховувалися».

Із спогадів Олени Єжомбік.

Пані Олену сусіди любовно зовуть «наша Манічка», бо тендітну дівчинку Олену змалечку кликали «манюня». Єжомбіки – чеська сім'я, яка переїхала до Рівного у 1947 році із с. Омеляна. На Миловарній батьки купили невеличку хату і з тих пір родина Єжомбіківмешкає на цій вулиці.Згадуючи дитинство, пані Олена розповідає, як у сім років вона вже доїла корову, яку привезли батьки з села до Рівного, і їхня корівка була єдиною на вулиці. Чеська сім'я зберігала свою рідну мову, свої традиції, особливості чеської кухні. А на богослужіння вони ходили до римо-католицького костелу Святого Антонія (поки його не закрили).

У пані Олени було три брата. Ім'я молодшого брата Володимира Єжомбіка добре відоме рівнянам, як професійного гонщика, легенди рівненського спідвею. Нині він живе в Чехії. Захопився Володимир мотогонками з юних років, бо ж по сусідству жив легендарний Віктор Трофімов, найбільш титулований рівненський гонщик.

Олена Єжомбік 51 рік пропрацювала секретарем у Рівненській залізничній лікарні і її досі з великою повагою згадують колеги.

Зі спогадів Надії Чободи

З особливим захопленням про життя на вул. Калнишевського слухала я розповідь Надії Чободи, сім’я якої мешкала на цій вулиці з початку І960-х років. Пані Надія в деталях розповіла про будинок, де вони жили. Колись цей мурований дім був власністю заможного чеха.В будинку був величезний підвал, куди вели цементні сходи прямо з квартири, там була висока стеля, у стінах вимурувані лоджії, під стелею - невеличкі віконця. Будинок був поділений на чотири окремі квартири і кожна сім’я мала свій підвал, який використовували для власних господарських потреб.

«Біля нашого двору був палісадник із квітами. Далі за нашим садком було приміщення ЖЕКу, а під час Другої світової там була кузня» – розповідає пані Надія. «Десь у І978 році я, прогулюючисьз дитиною по нашій вулиці, зустріла незнайомого чоловіка, який розглядав усе навколо і ніби втирав сльози. Запитав у мене чи не знаю я хто живе в цьому будинку, вказавши на наш дім. Він став розповідати, що був радянським солдатом і потрапив до німців у полон, був у таборі на вул. Білій. Німці водили полонених сюди у кузню на роботу. Не завжди забирали їх назадв табір, іноді залишали в кузні на ніч, щоб зранку знову починали працювати. Одного разу вони вирішили тікати. Побігли городами і якийсь чоловік заховав втікачів у нашому підвалі. Замаскував туди вхід і вони переховувалися там цілий тиждень. А тим часом німці влаштували облаву і розшукували їх. Чоловік-рятівник годував полонених і, очевидно, допоміг потім зникнути з міста. Чоловіки потрапили до партизанів і залишилися живими до закінчення війни. Очевидно, врятував військовополонених той одинокий чоловік, який був домоправителем чеха-господаря, а потім продав житло нам і нашим сусідам».

Ще одна цікава оповідачка про рідну вулицю Тетяна Андрощук-Чеберяк, яка, здається, знає про вулицю і її мешканців усе, живе тут з дитинства.

Родина пані Тетяни зазнала гіркої долі депортованих українців з-за Буга в 1944 році. Спочатку Чеберяки мешкали у с. Шпанів і працювали там на цукровому заводі, а потімпридбали житло на Миловарній у Андрія Захарчука, який і збудував цей дім, в якому мешкає родина й нині . Батько пані Тетяни - Йосип Чеберяк був одним із перших робітників Рівненського заводу високовольтної апаратури, що став до ладу у 1956 році.

Зі спогадів Тетяни Андрощук-Чеберяк:

«Поруч з нами був будинок Івана Павелка, на місці якого пізніше був збудований дитячий садок для дітей працівників РЗВА, а тепер це корпус№ 4 Рівненської медичної академії. А ще тут була салотопня. Жив поруч чоловік, якого називали «гіцель» (він відловлював собак), це я пам’ятаю з дитинства. Пам'ятаю валянову фабрику, ми бігали туди дітьми і бачили багато чорних «битих» валянок. Тепер ця територія належить організації «Рівнеенерго». Був на нашій вулиці елітно показовий дитячий садок, а тепер це приміщення стоїть занедбаним. Наша вулиця – це приватний житловий сектор, де більшість мешканців є нащадками тих, хто поселився тут після війни. Практично більшість будинків перебудовані, але на деяких збереглися елементи старої цегляної кладки. На місцях, де були під час війни знищені будинки, давали ділянки під будівництво і будувалися тут в більшості люди, які були депортовані з-за Буга. Згадую, що на нашій вулиці були люди майстрові –шили «бурки» (зимове взуття), були кравчині, був майстер по ремонту швейних машинок, вирощували квіти на продаж. Жив на нашій вулиці священник Олексій Грогуль, а ще вдова матушка Софія Борисівна, яка залишила про себе згадку, як дуже інтелігентна ерудована жінка, й до того ж гарна кравчиня».

Чим відома вулиця сьогодні?

Найперше – це святом вулиці, яке влаштовують самі її мешканці ось вже понад чверть століття ! Вперше на Спаса у І996 році мешканці вулиці влаштували свято для всіх, а в першу чергу для дітей, яких тут завжди було багато. Ті дітки, для яких свято рідної вулиці було першою сходинкою до публічних виступів, до творчості, давно вже стали дорослими, вже мають власних діточок, кожен зайняв своє достойне місце в суспільстві.

З покоління в покоління передається у калнишевців історія рідної вулиці, зберігається пам’ять про тих, хто впродовж багатьох років жив поруч і всі разом були однією сім’єю.

З-поміж старих вулиць Рівного, які частково зберегли свої ледь помітні архітектурні та історичні цікавинки минувшини, вулиця Калнишевського має свою історію, свою особливу затишну ауру дружнього співжиття і родинного сусідства.

Галина ДАНИЛЬЧУК