День Героїв Небесної Сотні
Щороку, 20 лютого,українцівшановують пам’ять Героїв Небесної Сотні – 107 громадян, які загинули під час Революції Гідності у боротьбі за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України, завдяки яким було змінено хід історії нашої держави.
Революція Гідності – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні – з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Його було спричинено різкою зміною зовнішньополітичного курсу та вектора розвитку держави, а згодом антиконституційними діями влади. Центром подій стали столичний майдан Незалежності та навколишні вулиці: Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська. Мирні акції почалися під євроінтеграційними гаслами, але згодом перетворилися на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму президента Віктора Януковича – проти корупції та порушень прав людини. Дії влади, спрямовані на придушення протестів силовим шляхом, призвели до ескалації конфлікту та людських жертв. Загиблих під час протистоянь у грудні 2013-го – лютому 2014 року активістів назвали Небесною Сотнею. Згодом лави Небесної Сотні поповнили українські патріоти, учасники Революції Гідності, які загинули, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України навесні 2014 року.
Повалення режиму Януковича, за якого різко зріс рівень корумпованості держави та просувався проросійський вектор розвитку, дало змогу відновити курс на євроінтеграцію й підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Громадяни України чітко заявили про готовність боронити державну незалежність і демократичні свободи. Серед інших важливих результатів Революції Гідності – початок реформування різних сфер життєдіяльності країни, самоорганізація громадянського суспільства, розвиток волонтерського руху, децентралізація, декомунізація, часткове оновлення української політичної еліти.
До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому з Героїв, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, – 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.
Смерть першого з Героїв Небесної Сотні, Павла Мазуренка, настала 22 грудня 2013 року внаслідок тілесних ушкоджень, завданих невідомими особами, які були одягнені у форму спецпризначенців. Останній із лав Героїв, Віктор Орленко, помер 3 червня 2015 року через ускладнення після вогнепального поранення, отриманого під час штурму Майдану силовиками 18 лютого 2014 року.
Рівненщина під час Революції Гідності втратила чотирьох своїх жителів: це рівняни Георгій Арутюнян, Валерій Опанасюк, Олександр Храпаченко, а також Іван Городнюк з Березного.
Георгій Вагаршакович Арутюнян(4 липня 1960 – 20 лютого 2014) - народився у грузинському місті Батумі. Згодом чоловік переїхав до України та з 1981 року постійно мешкав у Рівному. У 1987–1995 роках працював оператором на очисних спорудах підприємства "Рівнеоблводоканал". Пізніше почав їздити на заробітки за кордон.До початку Революції Гідності Георгій Арутюнян уже мав досвід учасника масових протестів. Зокрема у 2003 році він долучився до Революції троянд у Грузії, а в 2004-му активно підтримав Помаранчеву революцію в Україні. Окрім цього, з 2011 року працював агітатором рівненської організації Всеукраїнського об’єднання "Свобода". До Києва Георгій Арутюнян прибув на початку грудня 2013 року. Із псевдо "Кавказ" він увійшов до "Рівненської сотні" ВО "Свобода". Під час сутички з тітушками йому зламали руку, але невдовзі майданівець повернувся на барикади. Востаннє чоловік приїхав до Києва 17 лютого 2014 року. Уранці 20 лютого Георгій Арутюнян допомагав виносити поранених протестувальників. За спогадами Юрія Коханця, вони разом із Георгієм пробиралися сходами з боку Хрещатика до стели на майдані Незалежності. Спецпризначенці кидали у бік протестувальників світлошумові гранати, вели прицільний вогонь. Щоб допомогти мітингарям, Георгій хотів кинути шини у вогонь, щоб збільшити димову завісу на барикаді. Саме тоді о 08:59 в нього влучила куля – вона ввійшла у лівий бік шиї та вийшла з правого плеча. Побратими донесли пораненого до медпункту в Михайлівському Золотоверхому соборі. Однак урятувати життя майданівця не вдалося. Він помер від крововтрати. Залишив дві доньки від першого шлюбу і донечку Ашхен, яка стала круглою сиротою. Похований на Новому кладовищі в Рівному.
Георгієві Арутюняну було 53 роки.
Валерій Адамович Опанасюк (20 травня 1971 - 20 лютого 2014) - народився в селі Дюксин Костопільського району Рівненської області. Після закінчення місцевої школи отримав фах слюсаря. Багато років працював телемайстром, а з кінця 2008 – автомеханіком у Рівному.
Був двічі одружений. Від першого шлюбу мав сина. Із другою дружиною виховував чотирьох дітей – синів Іллю й Артема та доньок Ангеліну й Софію.
Валерій Опанасюк цікавився політичним життям країни, у 2004 році брав участь у Помаранчевій революції.
До столиці на акцію протесту Валерій Опанасюк приїхав 1 грудня 2013 року, потім регулярно приїжджав до Києва й зупинявся у наметовому містечку на Майдані. А коли повертався додому, ходив на місцеві віча.
У Києві Валерій Опанасюк чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Побратими називали його Валерою Тризубом. У січні брав участь у протестних акціях на вулиці Михайла Грушевського. Був упевнений: якби на Майдан вийшло більше людей, жертв удалося б уникнути. У лютому Валерій чергував у лікарнях, щоб захистити поранених майданівців, яких викрадали силовики. Після одного з таких чергувань відчув, що захворів. Із запаленням легень повернувся до родини. 18 лютого, дізнавшися про розстріли протестувальників в урядовому кварталі, Валерій знову вирушив до столиці. 19 лютого допомагав прибирати в наметовому містечку та спілкувався з рідними.
Уранці 20 лютого, коли майданівці почали відтісняти силовиків від монумента Незалежності вгору по вулиці Інститутській, Валерій Опанасюк, побачивши перших убитих і поранених, кинувся допомагати виносити потерпілих. Під час наступу протестувальників Валерій, захищений лише металевою каскою, намагався витягти з-під обстрілу пораненого побратима неподалік від барикади біля верхнього в’їзду до Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України ("Жовтневого палацу"), однак о 09:28 куля влучила просто йому в серце. Загиблого на дерев’яному щиті перенесли до майдану Незалежності. Похований на кладовищі «Нове» у Рівному.
Валерієві Опанасюку було 42 роки.
Олександр Володимирович Храпаченко (18 вересня 1987 – 20 лютого 2014) -народився у Рівному. Закінчив школу №19 та вступив на художньо-педагогічний факультет Рівненського державного гуманітарного університету. Навчання проходив на кафедрі театральної режисури за спеціальністю "режисер драматичного театру".
Подальше своє життя Олександр пов’язав із промисловим альпінізмом – висотними роботами з утеплення, фарбування та реставрації будинків. Однак не полишав і творчу роботу: був провідним актором театру вільної пластики "Яблуко" при кафедрі театральної режисури, який діяв від усесвітньої молодіжної християнської організації YMCA. Окрім того, брав участь у військовому рятувальному підрозділі "Скіфи".
Захоплюючись альпінізмом, Олександр підкорив усі гірські вершини в Україні. Окрім театру та гір, цікавився рок-музикою.
Мав наречену – Катерину Самчук, з якою планував одружитися влітку 2014 року.
Коли наприкінці 2013 року почалися перші мітинги на Майдані, Олександр не вірив у їхню ефективність. Однак після ухвалення "диктаторських законів" 16 січня 2014 року та перших смертей у Києві він приєднався до місцевих протестувальників у Рівному. Спочатку 24 січня взяв участь у захопленні Рівненської обласної державної адміністрації, а після цього приїхав до Києва. Олександр Храпаченко став членом Самооборони Майдану, ввійшовши до 35-ї сотні "Волинська Січ". Мав псевдо "Вандал", але найближчі друзі називали його Альпіністом.
У сотні Олександр був командиром відділення – ройовим. Коли захворів і був змушений на короткий час повернутися додому, передав командування своєму товаришу Володимирові Пастушку й після повернення відмовився приймати командування.
Востаннє Олександр вирушив до Києва 17 лютого. 19 лютого Олександр спілкувався по телефону з батьком, однак не признався, що перебуває на Майдані. 20 лютого 35-а сотня пішла у наступ, плануючи захопити так звану сніжну або 8-му барикаду на вулиці Інститутській біля верхнього виходу зі станції метро "Хрещатик". Бійці спецпідрозділів, які ще близько дев'ятої години почали відступати від монумента Незалежності, рухалися Інститутською в напрямку до будівлі клубу Кабінету Міністрів України, продовжуючи відстрілюватися. 35-а сотня отримала наказ відступати. Олександр разом із кількома побратимами заліг за барикадою. Почувши вибух "коктейлю Молотова", підняв голову подивитися. Саме в цей час – об 11:28 – пролунав постріл. Куля потрапила майданівцю у ключицю, пройшла крізь легені та застрягла в печінці. Похований на кладовищі «Нове» у Рівному.
Олександрові Храпаченку було 26 років.
Іван Володимирович Городнюк (2 червня 1984 – 19 лютого 2014) - народився в селищі міського типу Березне Рівненської області (із 2000 року набуло статусу міста). Спершу навчався у місцевій школі-інтернаті, далі – в Березнівській гімназії та Березнівському агротехнічному ліцеї. Зі шкільних років Іван захоплювався сучасними танцями, згодом хобі стало професією: він працював хореографом і керівником танцювального гуртка "Брейк-данс" у місцевому будинку культури.
Іван Городнюк захоплювався військовою реконструкцією, цікавився історією. Він мав активну громадянську позицію: був членом Спілки української молоді, Молодіжного націоналістичного конгресу, а у 2004 році – учасником Помаранчевої революції. Іван організовував юнацькі табори, брав участь у мистецьких заходах. Під час виборів працював у виборчих комісіях. В останні роки ввійшов до Товариства пошуку жертв війни "Пам’ять", долучався до ексгумацій решток воїнів УПА.
Іван Городнюк приєднався до Революції Гідності у столиці наприкінці листопада 2013 року. Він увійшов до 35-ї сотні Самооборони Майдану "Волинська Січ" та взяв псевдо "Месник". У сотні відповідав за матеріальне забезпечення побратимів, разом із ними чергував на барикадах.
Під час сутичок із силовиками на вулиці Михайла Грушевського у січні 2014 року Іван застудився, потрапивши під струмені водометів. Лікувався самотужки в Українському домі, де базувалася його сотня.
Увечері 18 лютого Іван Городнюк узяв участь в обороні барикади біля Будинку профспілок, через яку бійці внутрішніх військ намагалися прорватися на Майдан. Попри мінусову температуру, силовики застосували водомет. Іван знов потрапив під струмінь крижаної води та обморозив ноги. Наступного дня у важкому стані із пневмонією він повернувся додому. Але дістатися до лікарні вже не мав сил і пізно ввечері 19 лютого помер на руках у матері та старшого брата. Похований в рідному місті на Рівненщині.
Іванові Городнюку було 29 років.
День пам’яті Героїв Небесної Сотні покликаний ушановувати не смерть, а боротьбу за гідне та вільне життя, жертовність і відвагу. Чітка громадянська позиція та готовність обстоювати її до кінця – це ті якості, які мали Герої Небесної Сотні та які гідні наслідування.
Смерть Героїв Небесної Сотні змінила суспільну свідомість українців, актуалізувавши значущість таких понять, як право на самовизначення, гідність, свобода, суверенність держави, демократія, європейський вибір.
Пам’ять про Героїв Небесної Сотні має бути живою, сприяти громадському активізму, консолідації та формувати усвідомлення відповідальності кожного за майбутнє України.
Цього року ми вдесяте вшановуємо пам’ять Героїв Небесної Сотні - вдесяте в умовах війни з росією.
