Цвіла наче квіточка… А сьогодні її іменем названо рідну школу
На Рівненщині постала ще одна гімназія – імені Героя України Катерини Ступницької.
Пам’ятним стане 1 вересня 2022 року для вихованців Коловертівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів – заклад дошкільної освіти», що на Кореччині. З цього навчального року їхня малокомплектна школа стала гімназією імені Героя України Катерини Ступницької.
Перейменування зініціював Олександр Петрович Нестерук, заступник голови Рівненської районної державної адміністрації. Депутати Корецької міської ради ухвалили це рішення 28 липня 2022 року.
У Коловертівській школі навчаються біля семи десятків дітей. Шкільне приміщення невеличке, стареньке, проте охайне й затишне – дбайливими руками якісно підготовлене до початку нового навчального року.
Радісна звістка про те, що їхню школу перейменовано в гімназію оповита сумом. Не втамований іще біль земляків за тяжкою втратою. І чи коли втамується?! Надто жива пам'ять про недавню ученицю Коловертівської школи Катю Ступницьку в учителів, які її навчали, болить односельчанам, а особливо її родині, батькам.
Із щойно виготовленої меморіальної дошки дивиться на кожного, хто переступає поріг школи, вродливе дівоче обличчя. Вона могла б іще насолоджуватись життям, а в такий день могла б отут стояти у вишиванці серед вихованців рідної школи, усміхатися їм своєю чарівною усмішкою, казати діткам напутнє слово про те, як важливо добре вчитися щоби згодом правильно обрати професію. Адже вона знає, що самовіддано служити можна лише тій справі, яку обираєш за покликом душі. Таке цілком могло б і бути дійсністю. Коли б не ця жорстока війна, яка віроломно забрала життя такої світлої людини, патріотки України, якою безперечно й була Катерина Ступницька.
Колишня учениця Коловертівської дев’ятирічки загинула під час важких боїв за селище Макарів на підступах до Києва. Їй, військовому медику,25-річній дівчині,посмертно присвоєно високе звання Героя України. Посмертно нагороджено орденом Золотої Зірки. Про сміливість і героїзм військового фельдшера Катерини, яка під ворожими обстрілами витягувала з поля бою бойових побратимів, сьогодні розповідають вихованцям гімназії, яка матиме за честь носити гідне ім’я Катерини Ступницької.
Навіть найбільші пустуни завмерли, виструнчившись для виконання гімну України. Шкільний сценарій, вірші та пісні для якого написані директоркою цього навчального закладу Валентиною Сергіївною Хоменко, виголошуються так щиро й трепетно, що присутні на шкільному святі, що стало ще й днем пам’яті героїні Катерини Ступницької, не приховують сліз.
Зі сказаного про Катерину вимальовується образ веселої активної дівчини з бойовим характером, лідерським запалом, відповідальної учениці, яка завжди була свідома того, для чого потрібно добре вчитися. Адже змалечку знала, чого хоче від життя.
Оксана Василівна Свиридюк - класний керівник Каті Ступницької. Жінка зізнається, що дівчинка була ще й її похресницею, тож знала цю дитину з першого дня народження і любила її як рідну.
«Вона сиділа отут, спереду, - показує на місце, де витає Катрусин дух. - Отут, де лежать квіти, хоч меблі, безумовно, вже змінилися. Була хорошою дитиною. Дуже відповідальна, наполеглива, всі шкільні завдання виконувала як належить. Дівчинка з характером. Рішуча. В класі займала лідерську позицію. На відміну від багатьох інших дітей, Катя вже у п’ятому класі заявила, що буде лікарем. І цьому бажанню не зрадила. Після закінчення школи, вступила до Дубенського медичного училища. Першим місцем її роботи став ФАП у с Даничів.Згодом ми дізналися, що Катерина обрала для себе місію бойового медика. Ми пишаємося нею.Вона гідна донька України, наша незабутня Катя. Щира вдячність батькам за таку гідну дитину».
«Дуже живий маю спомин про Катрусю від самого першого класу, - розповідає директорка Коловертівської школи Валентина Сергіївна Хоменко. - Білявенька така, ясноока. Допитлива, жвава, розумна дівчинка. Поради дітям давала. Професію обрала за покликом душі.Наша квіточка… Сумуємо за нею дуже. Дуже важливо для нас, що наша школа носитиме її ім’я. Такі як Катерина – гідний взірець для наших учнів. Вірш ось їй присвячений. Сам по собі написався. Пісню створила…»
І звучить заспів цієї зворушливої пісні з уст немолодої вже Валентини Хоменко, а приспів підхоплюють школярі:
А туман – білим полем,
А біда – чорним болем,
А душа – буйним кленом –
Зеленим, зеленим.
Вона пам’ятає ще, як навчався у цих стінах батько Катерини Віктор Ступницький. Сам він сьогодні присутній на церемонії перейменування простої сільської школи в гімназію імені його дочки. Разом із головою Рівненської районної ради Василем Тимощуком не без хвилювання знімає синьо-жовте полотнище з очей рідної дитини, яка дивиться на нього з меморіальної дошки. Батьківське серце вкотре пронизує біль тяжкої втрати. І він, мабуть, ніколи не вгамується. Є ще два сини, а донечка, найменшенька, була одна, немов сонечко в небі. Яка ж то славна була донечка… Ясна і світла, щира, любляча дитина. Мріяли про весілля. Про онуків. Чим виміряти таку втрату? Жива, вічно жива вона в пам’яті батьків. Його дружина Тетяна, матір Катерини, ще й досі оговтатися не може, лікарі призначили тривале лікування. Та чи вилікує воно материне серце?
«Весела, жвава, говірка, - згадує про дочку, яка так рано покинула цей світ. - Дарма ми з дружиною її умовляли, аби займалася медициною в мирному житті. Вона була вольова й рішуча. Як щось вирішить, то стоятиме на своєму, поки не досягне цілі. У 2016-му дочкасповістила нам, що підписала контракт і йде служити бойовим медиком. Було їй тоді двадцять років. Служила на Сході, в зоні бойових дій, рятувала поранених, бачила кров і смерть. На ротацію приїздила до Володимира-Волинського. Тоді й ненадовго додому приїжджала. Ми розпитували, а вона ніколи не нарікала, не жалілась, що їй важко, хоч ми знали, що важко. В бойовому підрозділі наша дочка була на своєму місці. Її поважали й любили. Не раз про це казала, що життя на війні неймовірне, а друзі щирі й справжні. Зустріла на війні й кохання. Була щаслива. Служили разом. Мріяли цієї осені побратися. Коли б не ця клята війна...»
«Щенавідпочиваюсь, як війна скінчиться, — казала батькам. – А сьогодні я потрібна там».
«Ох, дитино моя…Там же пекло. А якщо тебе уб’ють?» – плакала, прощаючись з дочкою матір Тетяна Ступницька.
«Якщо вб’ють, мамо… Значить, така моя доля». – Так і сказала.
Востаннє батьки чули доньку по телефону 8 березня. Зв'язок був поганим. Чути було, як гримить артилерія. А дочка запевняла:
«Не плачте, мамо. В мене все добре».
Портретів Катерини в мережі чимало. Красуня, якої ще пошукати. Такій чарівній дівчині б милуватися вродою на конкурсах жіночої краси, кохати й бути коханою, стати нареченою, дружиною, народити діток. Вочевидь Бог вказав Катерині на інший план її душі. Як і для сотень інших таких же пасіонаріїв, котрі пішли захищати свою рідну землю у перших рядах, він став таким. Щоби янголами святими кружляти над рідною землею та захищати її своїми крильми. Лиш нам, земним, того не відати.
Селище Макарів за 50 кілометрів від Києва.Там, на початку повномасштабної російсько-української війни було справжнє пекло. Рашистські окупанти щосили люто рвалися до Києва.
Про останні дні сержанта і бойового фельдшера Катерини Ступницької згодом написали такі джерела як «Армія Inform» та «Вечірній Київ».
Дозволю собі зацитувати. «Ворожа арта невщухала нінахвилину. Проте українських воїнів цеажніяк незупиняло: вони нещадно нищили окупантів— одна заодною ворожі машини спалахували від влучних пострілів. Противника відкидали все далі йдалі, звільняючи такий стратегічно важливий населений пункт.
«Дідько! Підбили екіпаж танка командира першої роти!»— прокричав Катерині хтось ізпобратимів!
Дівчина, незадумуючись, помчала запораненими. Оскільки, якщо невивезти зараз— можуть невижити.
Під шквальним вогнем противника вона змогла евакуювати всіх— ікомандира, ічленів екіпажу. Дівчина оперативно надала першу медичну допомогу івивезла танкістів для подальшої евакуації убезпечне місце. Сама жодразу повернулась допідрозділу
«Ізвідки унеї стільки хоробрості вїї25років? Хоч увогонь, хоч уводу»,— не раз дивувались побратими молодій, хоч ідосвідченій після фронтових ротацій, Катрусі.
Той день був неймовірно важким. Щойно увечері з’явилась мінімальна надія хоча бнапів години спокою— окупанти завдали низку ракетно-бомбових ударів попериметру. Пряме потрапляння убудівлю, яка слугувала медичним штабом, незалишило шансів нажиття.
Побратими медичної сестри доостаннього вірили, щоКатю можна врятувати тазнадією розбирали завали. Втім, дива нетрапилось…
Навіть суворі таскупі наемоції воїни, які нераз бачили смерть наполі бою, немогли стримати сліз. Сержантка Ступницька була мертва…»
В армійських зведеннях і цьому матеріалі значиться, що Катерина Ступницька загинула 10 березня 2022 року. Поховали її 12березня у рідному селі Залізниця (маленьке село поруч із с. Коловерти) що на Кореччині, нині Рівненського району.
«Коли з’явились перші жертви, вона по команді під’їхала, забрала мого командира взвода, він був важкий», - розповідає виданню «Вечірній Київ» командир роти Микола Сенькевич.
Поки врятовані Катериною поранені бійці разом з Миколою Сенькевичем оговтувались після поранень, прибувало ще багато інших поранених. Та їм рятували життя вже інші медики.
А Катерину, за яку з люті на ненависного окупанта стискали п’ястуки її друзі й побратими, похоронили. Ридало усе село.
«Розум розуміє, а серце прийнять не може . Болить, просто болить серце і не перестає…», - зізнається батько Каті. Ще додає дуже важливі слова: «Та у нас, українців, нема вибору. Ми маємо посилати своїх синіві дочок, щоб вони боронили нашу землю. Мусять зробити все, щоб здолати ворога. Бо як не ми його, то він нас».
Його дочка Катерина врятувала на полі бою під обстрілами чимало життів. Тепер ці бійці сповна віддячують ворогу за неї, віддячують і за її подругу з Володимира Волинського, що також загинула через місяць після Катерини, за сотні побратимів, які теж віддали своє життя за Україну.
Олександр Нестерук запам’ятав військову медсестру Катерину Ступницьку в час, коли на Тучинському полігоні вручав їй грамоту від Рівненської районної адміністрації.
«Такої як вона, не можна було не запам’ятати. Жвава, весела, говірка. Наскрізь заряджена позитивом і гумором дівчина. А від справи, якій присвятила життя, очі горять. Тож коли почув повідомлення про те, що під Макаровим загинула медична сестра і назвали її прізвище, одразу зрозумів, що це вона. Заболіло серце. Тоді й подумав про увічнення її пам’яті», - розповідає.
Олександр Петрович завбачливо до Дня знань виготовив таблицю з назвою школи «Коловертівська гімназія імені Героя України Катерини Ступницької».
На завершення репортажу доречно нагадати (далебі не всім нашим краянам про це відомо), що біля фасаду Коловертівської дев’ятирічки неподалік пам’ятної дошки Катерини Ступницької є ще одна. На ній портрет відомого й шанованого в Україні чоловіка, генерал-майора Збройних сил України, офіцера Головного командного центру Генерального штабу України, з 26 квітня 2016 року начальника Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Героя України. Йдеться про Ігоря Гордійчука, котрий, як і Катерина Ступницька, родом із села Залізниця Корецького району Рівненської області.
Одне маленьке село народило два Герої України. Ігор Гордійчук виявив неабияку відвагу і мужність у бою за Савур-могилу в 2014 році. Був тяжко поранений, проходив реабілітацію за кордоном. Йому дивом пощастило стати на ноги і стати в стрій, щоб жити, працювати і передавати свої знання, свій бойовий досвід молодим поколінням бойових офіцерів.
Села Залізниця, Коловерти,вся Кореччина, Рівненщина і Волинь пишаються своїми героями-земляками. «Слава Україні! Героям слава!» для учнів Коловертівської гімназії не порожні слова.
Людмила Марчук
