Главная > БЛОГИ > Не руками, а серцем. Твій щоденний вклад у перемогу
Не руками, а серцем. Твій щоденний вклад у перемогу3-04-2023, 21:50. Разместил: Kordonets |
|
Таких жінок у нас є багато. Щодня вони розпочинають свій день молитвою за свою родину і за Україну, за Збройні Сили України, наших воїнів – чоловіків, синів, братів і сестер, котрі там, у зоні бойових дій. Публікуємо сповідь пані Валентини, однієї з тих рівнянок, хто щоденно виділяє по кілька годин на плетіння маскувальних сіток для ЗСУ. 24-25 лютого 2022 року. Перші дні повномасштабної війни. Спроба захопити Київ, знищити уряд. Не можу сидіти вдома. Думаю, що мушу щось робити, допомагати в якійсь справі, щоб протистояти злу. Ноги самі кудись несуть. Прийшла в місто. Біля театру величезна черга. Приймають медикаменти, джгути, кровоспинні препарати. Йду в аптеку, з аптеки до театру. Я така не одна. В аптеках важко щось віднайти. Прийшла в свою греко католицьку церкву, де ще з 2015 року стояла рама, на якій плели сітку. Дві невеликих кімнати заповнені жінками. В той дуже неспокійний – незрозумілий час майже ніхто не працював, а тому багато хто, шукаючи прихистку своїй душі прийшов саме сюди. Ці сітки плелись не руками, а серцем. Та ще й оповиті молитвами, нашими рідними українськими піснями. Хтось нарізує смужки, хтось плете. Вже тоді, в перші дні, ми стали готувати батончики з сухофруктів, постійно приходили до нас біженці, яким ми надавали гуманітарну допомогу харчами та одягом. Було нас, жінок, дуже багато, тулились ми одна до одної, хтось навіть під раму залазив, всередину. І дарма, що пилюка стояла стовпом в кімнатах, вкривала наш одяг, руки, обличчя. Ми на це не зважали. Хтось запропонував вдягати маски. А хтось сказав: «Ми не окопах, нам не падають на голову снаряди, в нас не стріляють, ми не під уламками, ми не в холоді, ми не стоїмо посеред руїн. Ми не відчуваємо фізично на собі страшного подиху війни! Тож не нарікаймо, а працюймо!» Ця робота, ці щоденні зустрічі поріднили нас, об’єднали в міцний кулак. І так прожили ми рік війни. На сьогодні нас вже менше, як було в цей час минулого року. Залишились лиш старші, жінки, які вже не працюють, а без цієї роботи на перемогу вже себе не бачать. Ця робота дає нам відчуття причетності до здобуття перемоги. Нехай незначної, може й не надто важливої, але щирої. Плетемо сітки щодня, за виключенням неділь, перших днів великих свят - Паски, Різдва, Трійці. Так прожили ми вже чотири пори року. Колір сіток теж змінюється залежно від сезону. Бо ж різні кольори у осені, літа, весни, зими , от і сітки мають характерну для кожної пори року гаму. Кожна з нас заплітає в ту сітку свої думки, але спільна наша молитва, подяка і прохання: «Господи, збережи наших хлопців, збережи Україну! Збережи наше право говорити і співати на рідній мові!» Лиш коли це твоє предковічне право під загрозою, усвідомлюєш, як це важливо – безборонно і спокійно робити це! Ні, це не фанатизм! Не примус говорити всім лише українською. Це лиш усвідомлення нами свого права: на своїй землі говорити і молитись на рідній мові. В ці дні загострися усі відчуття. Як боляче чути з уст молодих, а особливо від дівчат - майбутніх матерів грубу нецензурну лайку. Та я вірю, що ми це здолаємо. Вірю, бо не залишається нам вибору. Так розставляє перед нами акценти жорстока реальність. Запитай у себе, дай відповідь собі й Богові - хто ти, для чого ти живеш? Якщо поважаєш себе, цінуєш своє життя, шануєш і любиш свою землю, будь на своїй землі її господарем. Валентина МИХАЛИШИНА
Вернуться назад |